З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп'ятого Христа, Івась запитав свою матусю: "Хто це?" Побожна мати відповіла, що це образ Богочоловіка - Ісуса Христа, який зійшов з неба на землю, щоб відпокутувати за наші гріхи і нас спасти. В ту ж мить Івась відчув нена­че вогонь - це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не   пропускав   церковних богослужінь.  Згодом це ба­жання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його принадами.

Батьки, бажаючи забезпе­чити своєму синові певну майбутність,  віддали  його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Попови­ча, міського радника у Віль­но, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, по­божного юнака і згодом не крився з думкою віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він іґнорував веселі товариства з ровесниками чи дівча­тами, а йшов радше до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами.

Вільно було своєрідним центром усяких сект та єресей, що напливали сюди головно з Німеччини; а крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування мо­ралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви.

У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов'язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг, з яких любив передусім Часослов і Требник. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі.

В той час по всій Україні почалася релігійна війна, спри­чинена з'єдиненням Української Церкви з Римською. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою... Але праведні й святі люди зав­жди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника - Господа Бога з ревною молитвою. "Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді" - кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс 86: 11).

І Господь не покинув свого обранця, просвітив його, за­спокоїв і дав потрібні сили, щоб подолати всі труднощі.

Крім молитви Іван уважно вивчав церковні книги, шу­каючи в них прояснення того релігійного сум'яття, що було в Україні. Саме в церковній книзі Мінеї, під днем 29 і ЗО червня, зацікавлений юнак прочитав: "Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці своєї вівчарні, заховай свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від лютих напастей". В каноні ж Утрені читав він таке: "Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви"; "Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою най­більшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос".

Щодо верховної влади Римських Пап над усією Христо­вою Церквою, то в тій же Мінеї, під днем 2 січня, юнак читав про св. Сильвестра, 33-го Папу Римського, таке: "Ти прогнав зрадливі єресі; ти явився начальником святого Со­бору й прикрасив престол начальника учнів... Як Божий голова святих Отців, укріпивши святу віру, замкнув ти уста єретиків". А під днем 18 лютого написано в тій самій Мінеї про св. Папу Лева Великого: "Чим тебе назвемо - надхненим Божим духом? Чи головою правдивої Церкви? А може, провідником правди і твердою основою? Найвищим началь­ником чесного собору? Ти успадкував найвищий Петрів престол. Ти спадкоємець чесного Петра, а   збагативши його начальством, затулив раз і назавжди зрадливі уста єретикам".

Вже з тих та інших подібних свідоцтв, яких дуже бага­то в наших церковних книгах, Іван Кунцевич, щиро шука­ючи правди, дійшов переконання, що єдність з Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті Литовськім 23 грудня 1595 року, є від­новленням давньої церковної єдності з св. Апостольським Престолом.

Урочисту заяву цієї церковної єдності 7 лютого 1596 року вручили Папі Римському Климентові VIII українські єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький - посланці Ки­ївського митрополита Михайла Рагози. Христовий Наміс­ник заявив, що "закони, звичаї й обряди Української Цер­кви, з'єднаної з Римом, залишаються без змін".

Але в краї вже розпочалась гаряча дискусія - за і проти єдності, захоплене і вороже сприйняття її. Проте здавало­ся, що ця велика історична подія з'єднання Церков захо­пить уми й серця вірних, бо злука з Римом у тодішній політичній ситуації надавала окрім поглиблення суто цер­ковних аспектів також запоруку зміцнення національної самостійності. Сталося, однак, інакше: "Між пшеницю во­рог засіяв кукіль" (Мт 13:25). Ще перед 1590 і 1594 рр. Львівський єпископ Гедеон Балабан (1568-1607), який та­кож підписав заяву про з'єднання Церков, перший (під впли­вом князя Костянтина Острозького) її зрікся і гостро висту­пав проти неї аж до кінця життя. Разом з ним пішов проти Унії також Перемишльський єпископ Михайло Копистинський (1596-1610).

Усе це надзвичайно засмутило молодого Кунцевича, який жваво цікавився церковними подіями. Він ще більше при­хилився до церкви Отців Василіян, яка підтримувала Унію. Іван пам'ятав Христові слова, сказані до апостола Петра: "Тож заявляю я тобі, що ти - Петро (скеля), і на цій скелі я збудую мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'я­жеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі... розв'я­жеш, те буде розв'язане й на небі" (Мт 16:18-19).

Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архі­єрейської молитви Ісуса Христа: "Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані" (Йо 17:20-21); а також Христове прагнення: "Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!" (Йо 10:16).

Це Христове прагнення молодий Кунцевич зробив своїм ідеалом. Відтепер ним він житиме, за нього молитиметься, працюватиме, за нього, врешті, віддасть і своє життя.

Святотроїцька церква, до якої ходив молодий Кунцевич у Вільно, була у великій пошані серед міщан східного об­ряду. В ній знаходилася надзвичайно вшановувана ікона Богородиці, що згідно з переданням належала пензлю св. євангеліста Луки. Зберігались у церкві також мощі пер­ших християнських мучеників Литви - Антонія, Івана та Євстатія, дружинників Ольґерда, що впали жертвою язич­ників у 1345 році. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом одержало право незалежності й непідсудності місцевій церковній владі, а безпосередньо підлягало патріархові або, в крайньому випадку, - Київсь­кому митрополитові.

При церкві Святої Тройці містився монастир Отців Василіян, фундатором якого була дружина литовського кня­зя Ольґерда - Марія, русько-українського роду.

З наказу польського короля монастирем і монастирсь­кими фундаціями у Вільно від 1584 року завідувала місь­ка рада. А "завідувала" так, що за 20 років і монастир, і його фундації занепали та були розграбовані світськими людьми, які поробили собі помешкання навіть у самих мо­настирських приміщеннях. Для ченців залишилося три-чо-тири келійки з маленьким городцем для вжитку архіманд­рита. Кількість ченців постійно меншала, тож коли Іван Кунцевич постукав до монастирської брами, йому її відчи­нив сам архімандрит, тодішній єдиний його мешканець-чернець.

Відразу після Берестейського Собору цей монастир під проводом архімандрита Софронія підтримав рішення ієрархії та митрополита - Вільнського архіпастиря за з'єдинення з Апостольською столицею в Римі. Однак церков­не братство було проти цього, а тому за наказом польсько­го короля мусило залишити церкву Святої Тройці. Воно перейшло до церкви Святого Духа, звідки протягом довгих десятиліть вело боротьбу зі східним католицизмом, насам­перед - з його Святотроїцьким осередком. Тоді ж Софроній передав настоятельство монастиря Йосафатові, а той - Матеєві, що був, як згодом виявилось, прихованим кальвіністом (згодом він став кальвіністським пастором). По апостазії Матея Святотроїцькою обителлю керував архіманд­рит Ґелазій, знавець слов'янської мови і книг, прихильник Берестейської Унії, але монах без відповідного чернечого духу. Тому й не дивно, що Святотроїцький монастир, як і інші монастирі в той час, був у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, а молодого поповнення взагалі не було. Кожен чернець жив сам по собі. Крім від­прав у церкві, духовного життя майже не було. Ніхто не турбувався чернечою дисципліною і правопорядком.

Хоч така незавидна доля спіткала тодішні монастирі, зокрема Вільнський, для молодого Кунцевича Божий по­клик вступити до монастиря був наказом. Його рішення остаточно визріло, і він, обговоривши справу із самим мит­рополитом Іпатієм Потієм, вступив до Святотроїцького мо­настиря, маючи тоді 24 роки.

Перед виконанням цієї постанови Іван мав ще одне важ­ке випробування. Купець, у якого він був помічником, щиро полюбив його і хотів видати за нього свою дочку-одиначку й передати йому все своє майно. Однак любов до Бога запо­лонила душу й серце Кунцевича. Тому він перепросив шляхетного купця, за все подякував йому та відійшов від нього.

Був 1604 рік, коли Іван, покидаючи світ, майно й усю світську марноту, твердо вирішив віддати себе на довічну службу Господу Богові. У ченці постриг його митрополит Іпатій Потій. Тоді ж Кунцевич склав свої перші чернечі обіти - убозтва, чистоти та послуху.

Разом із чернечою рясою молодий Кунцевич прийняв і нове чернече ім'я - Йосафат. Під цим іменем він ввійшов у новий період свого недовгого життя. "Кунцевич не споку­сився ні на маєтки Поповича, ні на вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще влаштовані нез'єднані монастирі, які могли йому забезпечити ліпші духовні й церковні можливості", - зазначають життєписці Кунце­вича.

Святотроїцький монастир знаходився у великому сто­личному місті, а тому був далеким від чернечих затворни­цьких (пустинних) ідеалів, що їх пропаґували тодішні "Жит­тя Святих", які залюбки читав молодий Кунцевич. Пере­ступивши монастирську браму, він зустрів зовсім іншу дій­сність - чернечу пустку і гамір світських людей, що перебу­вали поряд. Тому молодий чернець Йосафат насамперед організував свій чернечий побут та упорядкував своє життя і чинності. Почав він з головного - молитви-роздуму та богослужби. Молитва вимагала усамітнення, без якого не­можлива будь-яка духовна праця над собою.

Тому Йосафат зачинився в малій келії і з неї не вихо­див, хіба що до церкви та спільної трапези. Життя в інших частинах монастиря його не цікавило. Своє самітне життя він проводив у довгих молитвах, суворих покутах, читанні духовних книг та роздумуванні над Божими настановами. Святе Письмо постійно лежало відкритим у нього на столі, з якого він черпав Божу мудрість та просвічення для своєї ДУШІ.

Життя молодого ченця в напівзапустілому монастирі, без товариства, поради досвідчених співбратів, а найважли­віше - без живих прикладів, справді вимагало своєрідного геройства - великої сили духу. За прикладом давніх мона­хів з "Життя Святих" Йосафат щодня бив сотні доземних поклонів, проказуючи одночасно коротку молитву "Госпо­ди Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного", а також виконував інші суворі покути, що часом видавались навіть нерозсудливими.

Ось як свідчить про нього його ровесник Генадій Хмель­ницький: "Вступивши у ченці, Йосафат вибрав церкву Свя­тої Тройці за чернечу келію; у вільний час він читав та роздумував у каплиці св. Луки. Його ліжко було бідне солом’яник і верета, і то тільки для виду, бо часто він спав на голій долівці, та ніколи, аж до смерті, не одягав сороч­ки, лише волосінницю, а своє невинне тіло підперізував залізним поясом. Серед зими можна було побачити його босим і в одній тільки волосінниці, як він молився і розду­мував на катені біля церкви Святої Тройці. Денно і вночі бичував він своє тіло, бо долівка в келії була часто в його крові. Протягом п'яти років свого перебування в монастирі він нічого іншого не пив, крім води, набувши важкої неду­ги шлунка. Тому його настоятель, за порадою лікарів, на­казав йому вживати узвар".

Після смерті архімандрита Ґелазія архімандритом став Самуїл Сінчило. Саме його Йосафат благав підшукати для монастиря старшого ченця-священика. Самуїл покликав з Супрасльського монастиря отця Симеона, але він виявився людиною простою, малоосвіченою, тому Йосафат скористав небагато з його повчань. Сам же архімандрит Сінчило незабаром приєднався до змовників проти митрополита Іпатія Потія.

Серед таких сумних обставин Йосафатові довелося різь­бити свій монаший характер і вдосконалюватись у чеснотах.

Не маючи в монастирі нікого, хто міг би бути для нього порадником, здався на провід Святого Духа. Щоправда, ще перед вступом у монастир заприятелював він з двома про­фесорами академії Отців Ісусівців – з о. Фабріцієм Коваль­ським і о. Іваном Ґружевським. Перший навіть був якоюсь мірою його духовним провідником. Згодом Кунцевичу ба­гато допоміг молодий доктор богослов'я Іван Рутський, з яким він пізніше обновив василіянське чернецтво. Митро­полит Іпатій покладав великі сподівання на здібного й рев­ного Кунцевича. Однак ті плани були ділом майбутності і Божого Провидіння, та й не думав молодий Кунцевич про будь-яку реформу чернецтва, вступаючи до Василіянського Чину. Він працював над своїм власним життям. Не маючи богословської освіти, Йосафат ревно взявся до щоденного чернечого подвигу, бо не лише ряса робить людину справж­нім монахом. Крім молитви й духовних роздумів, він вчив­ся, перечитував літургічні книги, зокрема Октоїх, Мінею, Тріодь, черпаючи з них богословське знання і переконую­чись у правильності своєї віри. З літургічних книг збирав також вислови Святих Отців в обороні з'єднання. Цікавив­ся Йосафат і полемічною літературою, що тоді почала з'яв­лятися як на захист Унії, так } проти неї.

Згодом він і сам написав декілька книжечок: "Оборо­на віри", "Хрищення св. Володимира", "Першість св. Пе­тра", "Правила й устави для священиків", "Катехизм" тощо.

Коли Київський митрополит Іпатій Потій заснував у Ві­льно окрему митрополичу семінарію, запросив до праці бо­гослова, грека Петра Аркудія, який допомагав йому в по­леміці проти нез'єдинених та був учителем нового кліру. Молодий Кунцевич дуже швидко зблизився з семінарією, її професорами та учнями. Аркудій багато причинився до осві­ти Кунцевича, будучи добрим знавцем Святого Письма, От­ців Церкви та східних наук. Від Аркудія він утвердився в правильності східного католицизму. Власне через нього познайомився з молодим Генадієм Хмельницьким, який згодом вступив до Василіянського Чину,  був полоцьким ігуменом і написав чи не найдокладніші свідчення про мо­лодість Кунцевича, якого знав від 1599 року.

Ще до вступу в монастир Йосафат брав активну і безпо­середню участь у всіх церковних відправах - сам співав Утреню і Вечірню, служив до Служби Божої. Він за старим київським приписом прийняв три найнижчі церковні чи­ни - свічконосця, читця і співця. Згодом митрополит Потій висвятив Йосафата на диякона. Відтоді Кунцевич почав проповідувати Боже слово і в церкві, і в місті, заохочуючи всіх до побожного життя, сповіді та єдності з Католицькою Церквою.

Так він робив після трирічного усамітнення, бо, - як свідчить його сучасник, полоцький радник Доротей Архи-мович, який знав Йосафата з 1604 року, - "три роки від свого вступу до монастиря Святої Тройці слуга Божий доб­ровільно не виходив з нього в місто".

Молодий диякон мав у той час дві головні цілі - жити за суворими правилами східного монашества і служити своїй Церкві згідно з давньою традицією - в єдності зі св. Апос­тольським Престолом у Римі.

Сам Йосафат був блискучим проповідником з добрим знанням усіх істин святої віри: пильним навчанням він здобув собі високу богословську освіту. А мав він до науки великі здібності. Про його природні дарування свідчать роз­повіді людей, які знали його особисто. Олександр Тишкевич, генеральний суддя полоцької землі, стверджував: "Йо­сафат мав такий великий розум, що дуже складні бого­словські питання стосовно таїнства Святої Тройці, воплочення та їм подібні легко тлумачив. Мав чудову пам'ять. Його можна було б назвати скарбницею всіх книг Святих Отців". А доктор богослов'я і ректор Варшавської єзуїтсь­кої колегії, який дуже цінував Йосафата, вважав, що він так глибоко пояснював народною мовою найглибші тайни католицької віри, що жоден з учених богословів не міг до цього нічого додати.

Про інші прикмети нашого Святого відомо зі свідчень пізнішого митрополита Антонія Сєляви, який упродовж року жив з Йосафатом в одній келії. Ось що він пише: "Слуга Божий (Йосафат) мав звичку вставати раніше від інших, будив у зазначений час братію, потім вдаряв у цер­ковні дзвони, скликаючи всіх на Утреню. У церкві він зав­жди правив Північну та співав Утреню. А дав йому Бог ангельський голос і велику любов до співу. Відслуживши 120

Утреню, виходив з монастиря, відвідував монастирі нез'єдинених, утверджуючи їх у вірі; послуговував недужим, цілуючи їхні ноги, вмиваючи і годуючи їх. Про Йосафата говорили, що його келією була церква і лікарня.

Якось Кунцевич зустрів у місті чотирьох юнаків, які мали бажання посвятитись монашому життю. Він заопіку­вався ними, і незабаром вони вступили до Святотроїцького монастиря. Цим Йосафат дуже втішився, бо гаряче бажав духовного відродження свого монастиря, молився і жерт­вував для цього свою працю й терпіння.

Особливо радів Йосафат зі вступу до монастиря Івана Велямина Рутського, який відчув у собі поклик до черне­чого життя в східному обряді й у вересні 1607 року зголо­сився до монастиря. Незабаром він прийняв чернече ім'я Йосиф і був висвячений на священика.

Цей високоосвічений богослов вніс у монастир атмосфе­ру глибокої науки та познайомив Святотроїцьких подвиж­ників з життям католицьких монастирів Заходу, у той час як Йосафат був для всіх добрим прикладом суворого черне­чого життя, умертвіння та плекання східного обряду. Рутський навчав правд св. віри, а Йосафат - обряду та побож­них правил чернечого життя.

Рутський, пізніший Київський митрополит, повернув­шись 1603 року до Вільно зі студій у Римі, викладав у семінарії, яку відкрив митрополит Потій. Живучи поблизу церкви Святої Тройці та ведений цікавістю і поголоскою про святість Йосафата, Рутський прагнув познайомитися з ним. Він почав часто заходити до монастиря на розмови з Йосафатом, про якого пізніше сказав: "Він завжди вів зо мною духовні бесіди, питав у мене пояснень про деякі пра­вди віри або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за весь той час не почув я від нього жодного пустого слова".

Рутського вражав Йосафат, який запопадливо старався набути всіх чеснот християнської праведності, а Йосафат високо цінував Рутського за його глибоку освіченість.

З висвяченням Йосифа Велямина Рутського на свяще­ника Святотроїцький монастир нарешті дочекався духов­ного провідника. Тут знову ожив чернечий дух св. Василія Великого, громада молодих ченців зростала.

Рутський і Кунцевич взялися за ремонт монастиря і це­ркви. Йосафат збирав кошти на церкву, а Рутський на віднову монастиря віддав частину свого родинного майна. Ремонт монастиря і церкви швидко закінчився, й за віднов­леними мурами запульсувало нове життя. Йосафат уже не журився про майбутнє Василіянського Чину. До чернечого життя зголошувались ідейні й віддані юнаки. Ідучи за при­кладом Рутського, до монастиря почали вступати сини з шляхетських родин. Не тільки численністю ченців й чесно­тами славився тепер Святотроїцький монастир. Духовне сві­тло чеснот його мешканців, добрий приклад та жертовність розходились по всій вільнській землі.

Монастир став своєрідним виховним закладом. Рутський навчав молодих ченців правд віри, катехизму, засад чернечої досконалості за творами св. Василія, які він про­студіював у Римі, будучи студентом грецької колеґії при церкві св. Атанасія, викладав історію Церкви й учив ла­тинської та церковнослов'янської богослужбової мов. Йо­сафат передавав молодим ченцям любов до обряду й богослужби, навчаючи церковного чернечого уставу, наспівів. Кожного дня в монастирі служилось Церковне Правило в його традиційних для Сходу частинах денного і нічного часу (Утреня,, Часи, Обідниця, Вечірня, Повечір'я, Північна).

З висвяченням Рутського на священика служилась що­денно також і св. Літургія. В новій чернечій громаді було відновлено й давню старохристиянську практику частого св. Причастя, яка з плином століть з різних причин приза­булась. "А все те мало благодатний вплив не тільки на ченців, але й на мирян Вільно", - наголошують життєписці св. Йосафата і додають: "Церква св. Тройці була цілий день відчинена для вірних, які в будь-яку годину дня могли бра­ти участь у церковній молитві й очистити свою душу в св. Тайні Покаяння, до якої Йосафат, спочатку лише диякон, готував вірних, даючи в тому особистий приклад і ченцям, і вірним".

Щоденною практикою молодої вільнської громади було також читання Святого Письма, церковних книг і життє­писів Святих. Згодом молоді ченці користали і з викладів Митрополичої семінарії, яка містилась у прилеглих до Святотроїцької церкви будинках; здібніші з них потім навча­лися на вищих студіях Вільнської Академії та інших Пап­ських семінарій, також закордонних.

Молоду чернечу громаду очолювали о. Йосиф Велямин Рутський і диякон Йосафат Кунцевич, хоч на чолі самого монастиря був архімандрит Самійло Сінчило з двома-трьо-ма ченцями давнього виховання.

Саме тоді у Вільно нез'єдинені розпочали нову акцію проти Унії, задумавши усунути митрополита Іпатія Потія. У змові взяв участь і сам архімандрит вільнського монас­тиря - Самійло Сінчило. Щоправда, змова не вдалася, але під час нападу митрополитові було відрубано два пальці. "Це була перша кров, що згодом потекла за справу З'єд­нання", - зазначають деякі наші історики. Виявивши підступство Сінчила, митрополит Іпатій відразу позбавив його архімандритства, призначивши на його місце о. Йосифа Рут­ського.

Завдяки опіці нового архімандрита диякон Йосафат ус­пішно опанував богослов'я. А митрополит Потій наприкінці 1608 року висвятив його на священика. Відтепер Йосафат міг повністю віддатись апостольській праці. Осяяний не­бесною ласкою та обдарований природою, він поєднав з Богом й Церквою дуже багато душ. Отець Йосафат умів промовляти до людей усіх прошарків. Його покора перема­гала всіх, а ласкавість обеззброювала й найзавзятіших су­противників. Не дивно, що під його впливом багато нез'єднаних наверталось до Католицької Церкви, через що воро­ги називали його душехватом. Та Йосафат на це тільки усміхався, промовляючи: "Дав би Бог, щоб я "захватив" усі душі для з'єднання!"

Він розумів, що головною причиною ненависті до Унії був брак релігійної свідомості народу. Тому Йосафат іде між простолюддя. Часто можна було бачити, як він пропо­відував на вулицях, на полі, в лісі, а часом і в корчмі. Йосафат учив народ вічних правд, старався привести душі до Бога, св. Тайн; навчав їх молитися. Відвідував хворих, допомагав бідним, опікувався покривдженими. З апостоль­ською ревністю ніс потіху в'язням і засудженим на смерть.

Особливу увагу Йосафат приділяв молоді. Він залюбки розмовляв з дітворою, пояснював їм катехизм, навчав молитов, готував до першого св. Причастя. Йосафата часто можна було бачити між дітьми на пасовиську, коли він оповідав їм пригоди з життя Святих чи співав з ними по­божні пісні.

Під впливом цього священика громада з'єдинених у Ві­льно значно зросла. Поєднання з Римом тут уже вкоріни­лось. На жаль, нові обов'язки в Чині не дозволяли Йосафатові цілком посвятитись праці над з'єднанням Церков. Однак було певне, що цей апостолят став головною справою життя Йосафата. За Христове гасло "Щоб усі були одно" він був готовий віддати і життя.

В той час, коли Йосафат займався вірними в церкві й поза нею, Рутський клопотався монастирем і вихованням молодих ченців. Оскільки ж митрополит Потій щораз час­тіше потребував допомоги Рутського в управлінні розло­гою митрополією, все більше монастирських обов'язків лягало на плечі Йосафатові. А монаша родина Святотрої­цького монастиря постійно зростала, і в 1613 році тут було вже близько 50 молодих ченців. Отже з'явилася потреба в новому монастирі, про що подбало Боже Провидіння.

Саме в той час литовський шляхтич Григорій Тризна збудував монастир для своєї дочки, монахині в Битені, по­близу Слоніма (в Новгородському воєводстві). Не маючи духовного проводу в пустинному Битенському монастирі, монахиня перейшла до вільнського монастиря Сестер Василіянок, що тоді також гарно розвивався, а її монастир Тризна подарував василіянам, яким уже було затісно у Ві­льно. Рутський надзвичайно втішився такою даровизною. Ігуменом у Битені він призначив Йосафата й одночасно пе­ревів туди новіціят. Таким чином священик перейняв опі­ку над вихованням молодих василіян. Завдяки прихиль­ності титаря-доброчинця і наполегливій праці Йосафата мо­настир у Битені швидко став на ноги, будучи першим нові-ціятом вільнської реформи упродовж XVII сторіччя.

Крім битенської обителі Йосафат постарався для вільн­ського чернецтва ще й про інший монастир, який згодом став славою Білоруської Церкви. Недалеко від Битеня мав свої посілості смоленський каштелян Іван Мелешко, люди­на чесна, православного віровизнання. Та вже з першої зу­стрічі Мелешко був захоплений битенським ігуменом Йосафатом, і між ними зав'язалася щира приязнь, яка при­вела Мелешка до св. Сповіді і св. Причастя в Католицькій Церкві. Він навернувся і став оборонцем східного католи­цизму. З вдячності за навернення Мелешко подарував ва­силіянам село Жировиці, де була церква з чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, яка славилась чудами на всю околицю.

Та коли в Литві поширився протестантизм, прощі до чудотворної ікони припинились, монастирське добро загар­бали світські люди, а церква не мала належної обслуги. Тільки кілька разів на рік невеличка горстка довколишніх вірних вшановували чудотворну Богородицю. Та з перейняттям Йосафатом Жировиць (жовтень 1613 року) духовне життя тут відновилось. Священик відбудував церкву, спо­рудив при ній монастир та відновив славні прощі на честь Жировицької Богородиці. У цьому йому допомогли довко­лишні шляхтичі. А Лев Сапіга, литовський канцлер, наді­лив Жировиці землями з кількома селами.

В новому монастирі Йосафат поселив вільнських чен­ців, які обслуговували церкву і прочан. "І зароїлись побо­жним людом стежки і шляхи до Жировиць, - писали суча­сники, - загомоніла знову пісня, понеслася в небо молит­ва, а звідти спливали ласки й чуда. Ченці проповідували правду і праведність, добрим прикладом заохочуючи до по­божного християнського життя".

Йосафат вславився тут передусім як проповідник і спо­відник, виконуючи місію серед місцевих шляхтичів і вель­мож, збайдужілих до віри й рідної Церкви, чимало з яких пішли шукати істину в протестантських церковних грома­дах. Священикові вдалося, за заступництвом Жировицької Богородиці, навернути в католицизм нащадка роду Солтанів, який спершу зустрів слугу Божого зневагами, прокльо­нами та богохульствами. Але Божа ласка діяла своїми не­відомими шляхами. І, може, в тому самому лісі, де колись Богородиця з'явилася його предкові, нащадок розкаявся, висповідався і прийняв католицьку віру.

Влітку 1613 року помер митрополит Іпатій Потій, його наступником став Йосиф Велямин Рутський. Архімандри­том Святотроїцького монастиря він призначив Йосафата, який на початку 1614 року залишив Жировиці. Вільнські ченці з цього дуже раділи, бо для них Йосафат був скоріше батьком, аніж настоятелем. Тішилися й місцеві миряни, бо ще не забули ревності й доброти колишнього свого душ-пастиря. Проте сумували за Йосафатом битенсько-жировицька братія й вірні, бо й там для багатьох тисяч душ Йоса­фат став "первопричиною спасіння, яке Божою благодаттю і милістю Пресвятої Богородиці щоденно звершувалось че­рез Жировицький монастир", - як казав о. Герман Гостиловський, підсумовуючи перебування Йосафата в Жировицях.

Вільнський монастир Йосафат застав у повному розк­віті. Якщо 1604 року там був тільки один чернець - він сам, - то в 1614 році було вже 60 самовідданих ченців, і їхня кількість зростала з року в рік. Тож першою турботою Йосафата стала розбудова монастиря. Він знайшов щедрих жертводавців, які не жаліли свого майна для благородної мети.

Ідучи слідами св. Василія Великого, Йосафат намагав­ся розгорнути широку доброчинну діяльність. Хоч сам з ченцями жив дуже скромно, завжди знаходив можливість допомогти своїм ближнім. Вірні щодня бачили в ньому ідеал монапіої праведності. Вбогі, сироти і вдовиці мали в його особі великого добродія, знедолені - свого потішителя, гноблені - оборонця.

Йосафат діяв за словами св. Василія Великого: "Хто любить ближнього, той виконує заповідь любові до Бога". Коли стривожені економи монастиря вказували на потреби братії, Йосафат відповідав: "Даймо бідним, а Бог дасть нам" або казав так: "Даймо і решту, а якщо в нас нічого не лишиться, то будуть мати бідні!". Йосафат та його братія найбільше покладалися на Боже Провидіння.

Як засвідчують життєписці, навіть чудами Бог допома­гав своєму вірному слузі, а через нього - й іншим. Ось кілька таких прикладів. Одна вдова опинилася у великій матеріальній скруті, а в Йосафата не було ані сотика. Та він пообіцяв жінці дати їй першу милостиню, яку одер­жить, а сам пішов до церкви на молитву. В той час якийсь незнайомець передав для нього калитку з грішми. Йоса­фат, навіть не заглянувши до неї, віддав її жінці. Коли виявилось, що там була дуже велика сума, чесна жінка хотіла частину віддати Йосафатові, та він сказав: "Твоє щастя, бери та йди".

Якось не було що дати до столу численним ченцям. Тоді Йосафат з братією подались до церкви на молитву. А коли вийшли, на подвір'ї вже стояло п'ять возів різної поживи, які прислав невідомий добродій.

Йосафат відзначався справжньою батьківською любо­в'ю і дбайливістю до своїх духовних синів. Його настоятельство було радше служінням братії. Будучи до себе суво­рим і невибагливим, усе віддавав на потребу спільноти. Коли якийсь вільнський міщанин подарував йому нову рясу, він віддав її для вжитку іншому ченцеві. При від'їзді з Жировиць отримав у подарунок від Григорія Тризни плащ на лисячому хутрі. Йосафат відразу велів пошити з нього зи­мові шапки для братії.

У Вільно він був не тільки архімандритом монастиря, але також учителем новиків, духовним провідником чен­ців та їхнім сповідником. Особливо дбав про студентську братію. Передусім старався розбудити в молодих монахів безмежну любов до Бога й беззастережне довір'я до Нього. За це спливали з неба щедрі ласки та Боже благословення, і за короткий час вільнський монастир Святої Тройці заяс­нів святими ченцями. Життєписець Йосафата єпископ Яків Суша записав про першого померлого ченця вільнської ре­форми, що той дійшов під проводом Йосафата до великої святості і сподобився перед смертю явління св. Василія, який, передаючи його Богові, мовив: "Оце перша квітка з мого відновленого городу".

Життєписці св. Йосафата згадують і про інших учнів нашого Святого, які вславились чернечою досконалістю та надзвичайними Божими даруваннями. Наприклад, ієромо­нах Єротей Цісович, пізніший учитель новиків у Битені, проганяв злих духів, лікував недужих та мав дар біоло­кації, тобто одночасно міг перебувати в різних місцях. А передчуваючи близьку смерть, він подався з Битеня до Жировиць, де помер перед чудотворним образом Пресвятої Богородиці. Через двадцять років після смерті відкрили його домовину - тіло було нетлінне. Великою праведністю всла­вився також ієромонах Семен Яцкевич. Смерть зустріла його саме тоді, коли він проказував останні свої слова: "Вірую, Господи, надіюся на Тебе, люблю Тебе..." Його тіло, вису­шене постами, збереглось нетлінним, при ньому діялися чуда.

З духовної школи Йосафата у Вільно вийшли такі ви­значні діячі Церкви й Василіянського Чину: вчений пись­менник і архімандрит Лев Крезва, згодом Смоленський архієпископ (1625-1639); Антін Сєлява - наступник Йоса­фата в Полоцьку, пізніший Київський митрополит (1640-1655), архімандрит Пахомій Оранський, згодом Пинський і Турівський єпископ (1637-1653); о. Генадій Хмельниць­кий — довголітній сповідник Йосафата, а потім Полоцький ігумен, Доротей Лецикович - пізніший Йосафатів архі­диякон та його помічник у працях і подорожах та багато інших.

І самого Йосафата Господь обдарував не тільки велики­ми виховними й місіонерськими даруваннями, але й надз­вичайним даром молитви й покути, що їм корилися, як колись апостолам, вищі сили зла - біси. Наочні свідки опо­відали, що на початках вільнської реформи Йосафат своєю молитвою і силою пресвятої Євхаристії заспокоїв монас­тир, який непокоїли злі духи. Він відзначався й надзвичайною Божою силою, якою благотворно впливав на вихован­ня ченців і спрямовував людей до праведності. Ця сила додавала йому відваги йти назустріч будь-яким труднощам, коли йшлося про добро людських душ.

Архімандричі обов'язки змушували Йосафата часто виї­жджати поза Вільно й Вільнщину - чи то до Битеня і Жи-ровиць, чи до митрополита Рутського, що проживав у Новгородку або в Руті. Він радо спішив на поклик священиків, монахів, монахинь та вірних. Його подорожі були завжди сповнені корисними розмовами, дискусіями, проповідями, сповідями каянників та місіями. Йосафат ніс добро і мир до простих селянських хат чи до палат вельмож, апостолу-вав у заїзних домах і придорожніх корчмах.

Коли в 1614 році Рутський вибрався до Києва, то разом з ним поїхав і Йосафат, який віддавна мріяв відвідати "ма­тір городов руських" і ченців Печерської Лаври.

У Києві колись проживали митрополити Іларіон, Клим Смолятич, Ісидор та інші. Щойно в другій половині XV сторіччя, з огляду на окраїнне розміщення Києва в струк­турі Литовської держави, київські митрополити перебува­ли у Вільно чи в Новгородку на Вільнщині.

Подорож Рутського і Кунцевича до Києва була важкою й небезпечною, головно тому, що Київщина не була з'єдна­на з Римським Архієреєм. Митрополит Потій ніколи не від­важувався туди їхати, хоч юридично йому підлягала Печерська Лавра та її розлогі посілості.

Рутський і Йосафат, будучи готовими на все, прибули до Печерської Лаври. Йосафат помолився на гробах св. Антонія й Теодосія, а потім подався до монастиря, щоб відві­дати ченців. Монахи були стривожені. Але Йосафат, добро­зичливо розмовляючи з ченцями, лагідними словами, на основі церковних книг, які і вони читали, доводив, що тільки католицька віра є справжньою Христовою вірою. Києвопечерські ченці, які спочатку зустріли Йосафата вороже, потім з увагою, зацікавленням та великою пошаною слу­хали його батьківські слова й повчання.

Образ Києва та Печерської Лаври стояв перед Йосафа-том до самої смерті, яку він прийняв, щоб і Київ зрозумів той час Божих відвідин, і щоб між насліддям св. апостола Андрія і насліддям св. Петра запанувала тривала братерсь­ка згода і єдність.

Початок Вільнської реформи датується 1607 роком. Пер­ший її етап - це духовне формування чернечого життя, ініціатором і організатором якого був Рутський, а Кунцевич наповнив його духом східного чернецтва.

Метою цієї реформи було підняти українсько-білорусь­ке чернецтво з глибокого занепаду, в якому воно опинило­ся наприкінці XVI сторіччя, та реорганізувати його на зем­лях України й Білорусі відповідно до вимог і потреб тодіш­ньої Церкви, головно ж - зробити його носієм та виконав­цем Христової ідеї, щоб усі були одно. Оновлення було про­ведене власними силами в 1607-1617 роках.

З 1617 року почався другий етап - зовнішня реорганіза­ція, яка полягала передусім у випіколенні молодих ченців. Вирішено було відкрити в Битенському монастирі чернечу школу-новіціят. А що серед молодого василіянського чер­нецтва не було досвідчених провідників духовного життя, то Рутський покликав 1616 року двох ченців богословів з Товариства Ісусового. Тимчасово було припинено приймання нових кандидатів, доки не будуть виховані власні вчителі духовного життя. Цю підготовку проведено на двох однорі­чних курсах. Перший курс відбувся 1616 року, і брали в ньому участь уже досвідчені ченці вільнської реформи, а другий курс відбувся в 1617 році, в якому було охоплено решту вільнського чернецтва.

Третій етап вільнської реформи розпочався загальним збором - капітулою, що її скликав до Новгородович (по­близу Вільно) митрополит Рутський.

В капітулі брали участь крім митрополита о. архіманд­рит Йосафат Кунцевич, ігумен й делеґати з усіх п'яти мо­настирів з Вільно, Битеня, Жировиць, Новгородка та Мінська.

На капітулі ухвалили наступне: а) монастирі становлять одне чернече тіло і дотримуються того самого правила, яке на основі творів св. Василія уклав і проголосив митропо­лит Рутський; б) монастирями керують обрані настоятелі-ігумени; в) на чолі Конґреґації (митрополит Рутський вва­жав, що східне чернецтво творить один Чин Святого Васи­лія Великого, тому свою чернечу спільноту вважав тільки конґреґацією, тобто малим згуртуванням) стоїть протоархімандрит, обраний капітулою, з осідком у Вільно, а його обов'язком є відвідини монастирів та нагляд за тим, щоб у них зберігалося чернече правило св. Василія; г) через кожні чотири роки монастирі за посередництвом своїх делеґатів збираються на капітулу та вирішують важливі справи.

Протоархімандрит здійснював свою владу лише в зале­жності від митрополита, який, вивівши монахів з безпосе­редньої підлеглості єпископам, мав над ними надвладу. Монахи складали митрополитові заяву вірності. Це було нове василіянське чернецтво в Київській митрополії.

Варто зазначити, що на Капітулі Рутський вніс досвід Заходу, а св. Йосафат - елементи східного чернецтва, такі, як богослужба, суворі покутні практики, відокремлення від світу тощо. З'єднання цих двох напрямків дало в резуль­таті відроджений Василіянський Чин, який "коли процві­тав, процвітала й Українська Церква", - авторитетно за­явив Папа Лев XIII (1882 р.).

Василіянські збори в Новгородовичах були для Йосафа­та, як зазначають його життєписці, подією життя - людсь­кою і Божою заплатою за його невтомні труди для віднов­лення василіянського чернецтва, проте серед тієї загальної радості власне він єдиний, мабуть, був сумний, знаючи, що із призначенням його помічником Полоцького єпископа цей збір братії був для нього прощанням із своїм улюбленим чернечим побутом.

Йосафат, будучи дійсно скромним і покірним, почувався негідним такого достоїнства. Але номінаційна грамота була вже готова. Саме під час цих Василіянських зборів, 26 липня 1617 року, митрополит перед усіма учасниками зачитав її. Йосафат, припавши навколішки перед цілим збором, зі сльозами прохав звільнити його від такого тягару, але виразний наказ Рутського вирішив справу. Йосафат мовчки прийняв це призначення, яке відкрило перед ним новий і останній етап життя, відданого на службу Церкві та Христовому стаду.

Після закінчення зборів Йосафат виїхав з Новгородович до Вільно, щоб упорядкувати справи вільнської архімандрії. Виїжджав зі сльозами на очах, але одночасно з твердим наміром - виконати Божу волю до кінця.

Полоцька єпархія належала до найстаріших єпархій Київської Русі. Вона сягала своїми початками X сторіччя, коли після завоювання Полоцького князівства Володими­ром Великим тамтешнє населення було охрещено, а в його столиці встановлено єпископство. В XV ст. до Полоцька було приєднано ще одну білоруську єпархію, осідком якої був Вітебськ. Тоді Полоцька єпархія стала архієпархією. У XVI ст. до Полоцька приєднали ще й третю єпархію - Мсти-славську у північній Білорусі.

У час відновлення церковної єдності з Римом на Соборі у Бересті Литовському Полоцькою архієпархією керував Григорій Хрептович (1594-1600), який зі своєю архієпар­хією урочисто об'єднався з Римом. Після його смерті владичий престол в Полоцьку посів Гедеон Брольницький (+1618), внаслідок чого Унія в цій архієпархїї сильно піду­пала, а між священством настав великий нелад і мораль­ний занепад.

Митрополит Рутський був свято переконаний, що тіль­ки Йосафат зможе навести лад у Полоцькій архієпархії та закріпити в ній Унію. Тож і рекомендував на єпископа По­лоцького саме Йосафата (про це Рутський говорив особисто з Папою Павлом V ще 1615 року, під час свого перебуван­ня в Римі).

Йосафата було призначено єпископом 28 червня 1617 року, а владичі свячення він отримав з рук митрополита Рутського 12 листопада того самого року у Вільно. Раділи з цього вільнська братія та вірні.

Після укладення політичної унії між Польщею і Лит­вою 1569 року в Любліні Білорусь увійшла до складу Речі Посполитої, в межах якої знаходилась також уся правобе­режна Україна разом з Києвом.

Після висвячення владика Йосафат пробув ще трохи у Вільнському Святотроїцькому монастирі, щоб на самоті й молитві приготуватись до важкого завдання, яке чекало • його в Полоцьку. Розіславши листи до різних службових осіб, Йосафат попрощався зі своїм улюбленим містом. Бі­даки та жебраки проливали за ним сльози, як за рідним батьком. Сумували й ченці, хоч раділи з підвищення Йоса­фата. Владика вирушив до Полоцька суворої північної зими в січні 1618 року.

Полоцький люд прийняв Йосафата тепло. Та старень­кий Брольницький спочатку насторожено поставився до нього і на кожному кроці показував йому своє незадово­лення. Йосафат як послушний монах в усьому корився 90-літньому архієпископові і при катедрі виконував працю звичайного священика. Невдовзі він здобув собі серце вла­дики, й невдовзі вони стали приятелями. По кількох міся­цях, поєднаний з Богом і Церквою, архієпископ Брольни­цький помер на руках Йосафата, який ще 1618 року став самостійним Полоцьким архієпископом і завідувачем Витебської та Мстиславської єпархій.

На Йосафатові тепер лежав обов'язок відновити Унію в усіх трьох єпархіях. Утверджуючи церковну єдність з Апос­тольським Престолом у Римі, він одночасно дбайливо збері­гав усі права східного візантійського обряду і старих київ­ських традицій, - саме в цьому він бачив захист Українсь­кої Церкви перед наступом латинізації.

Свою увагу архієпископ Йосафат насамперед звертав на потреби і дисципліну духовенства, у багатьох випадках -малоосвіченого. Щоб мати тісніший контакт із душпастирями, він установив щорічні Синоди священиків у Полоць­ку, Вітебську та Мстиславі, а також уклав Правила для священиків.

Йосафат постійно подорожував з парафії до парафії. Від­відуючи душпастирів, він їх повчав, давав батьківські пора­ди та старався прищепити в їхніх серцях любов до їхнього високого звання і св. З'єднання.

Йосафат виявився суворим та відважним супроти сваві­льної шляхти, яка великою мірою спричинила занепад Унії та релігійного життя на наших землях. Будучи "патрона­ми", тобто покровителями більшості церков, шляхтичі при­своїли собі право втручатися в суто релігійні справи і часто висували недостойних кандидатів на церковні пости. Були випадки, коли парафії діставалися тим священикам, які більше заплатили. Унія зрівняла в правах наш клір з ла­тинським, надаючи йому всі церковні привілеї, однак шля­хтичі й далі вимагали від з'єдиненого духовенства кріпаць­ких робіт і податків, несправедливо притягуючи їх до суду і залякуючи різними карами. Одне слово, шляхта приму­шувала наших священиків поводитись так, як "пан казав", а не як веліло церковне право чи єпископ.

Йосафат рішуче взявся викорінювати це лихо. Перед світською владою він виклопотав визнання за священика­ми всіх привілеїв, що їх ґарантували Унія і король; при­людно осудив зловживання Деяких шляхтичів і вимагав, щоб духовенство корилося своєму єпископові й церковно­му закону; подбав, щоб церковні маєтки були під управою парохів^і визволив духовенство від залежності перед пана­ми. Для парафій Йосафат домагався наділів землі, будував нові церкви й настоював, щоб "патрони" відновляли зане­дбані Божі храми.

Своїми відважними виступами для добра духовенства Йосафат налаштував проти себе більшу частину шляхти, але одночасно навчив її шанувати відданого народові архієрея.

Також він постійно дбав про релігійне життя народу. Ішов між мирян, навчав правд св. віри, заохочував до мо­литви і приймання св. Тайн, пояснював потребу церковно­го об'єднання та пильно стежив, щоб нез'єднані безправно не забирали церковного добра і не підбурювали народ. Для поширення унійних ідей Йосафат уклав для народу книжечку "Оборона віри". А від священиків вимагав опікуватися простолюддям, навчати його молитов і правд віри та заохочувати до приймання св. Тайн, головно - до Сповіді й св. Причастя. Вірних закликав шанувати своїх душпастирів та йти за їхнім проводом.

Своєю душпастирською працею св. Йосафат досить ско­ро духовно відродив усю свою розлогу архієпархію. Всюди запровадив лад і закріпив з'єднання. "Цей добрий пастир, -свідчив про нього митрополит Рутський, - застав у єпархії все в руках нез'єднаних. За Божою допомогою протягом неповних трьох років своєю дбайливістю і розсудливістю він настільки з'єднав собі душі й серця всіх, що в єпархії тільки де-не-де залишився слід нез'єднання".

Поважний міщанин з Полоцька Дягилевич свідчив: "За єпископа Гедеона ми всі були нез'єднані, а Йосафат привів нас усіх до з'єднання". Вірні Полоцької архієпархії, поба­чивши, що їхній єпископ - побожний та ревний у навчанні засад доброго життя, точно зберігає обряди Церкви і керує нею згідно з приписами Соборів та святих Отців, полюбили й шанували його як свого доброго пастиря, подивляючи його лагідність і батьківську любов до них.

Та не спав ворог святого З'єднання, такого милого Богові і якого так прагнув Христос-Чоловіколюбець: "Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони (всі християни) були в нас об'єднані!" (Йо 17:21).

Вертаючись з Москви, в березні 1620 року прибув на Україну нез'єднаний з Апостольським Престолом Єрусалим­ський патріарх Теофан. Він потай висвятив у Києві нез'єд­наних єпископів на ті місцевості, де вже були з'єднані єпи­скопи. Таким чином на українських землях розпочалась нова релігійна боротьба.

Побачивши, які чорні хмари нависли над з'єднаною Церквою, Київський митрополит Йосиф Рутський зрозумів: якщо польський сейм у Варшаві стане на боці нез'єднаних, то це не тільки загрожуватиме подальшому розвиткові церковної єдності, але може спричинити її упадок. Тому як добрий пастир, що ні перед чим не розгублюється, аби тіль­ки рятувати своє стадо, Рутський разом з архієпископом Кунцевичем спішить до Варшави на сейм.

Там нез'єднані, домагаючись потвердження своїх ново-висвячених єпископів, закидали з'єднаним, що вони є при­чиною лиха в народі. На це митрополит Рутський відповів, що непорозуміння в народі спричинив Єрусалимський пат­ріарх, а церковна єдність поширюється серед народу не си­лою чи підступом, а лише роз'ясненням правди про єдність Христового стада. Митрополит також виявив перед усіма змову проти нього, кажучи: "Сімдесят убивць уже призна­чено на мене і на моїх єпископів. Хочуть нас прогнати з наших столиць. Але Бога беру за свідка, що скоріше відбе­руть нам життя, як наші столиці. В католицькому краю, під католицьким королем, наше життя в небезпеці! За що? Тому що ми - католики!"

Цей сміливий виступ митрополита справив у сеймі ве­лике враження. Нез'єднані не знайшли ні слова на свою оборону. Замовкли також усі їхні прихильники, бо король заявив, що готовий радше зректися своєї корони, ніж до­зволити безправ'я й кривду супроти з'єднаної Церкви.

Отже, Рутському вдалося оборонити в сеймі свою Церк­ву. Але небезпека не минула, бо за його відсутності нез'єд­нані агітатори розсівали брехливі чутки, що начебто на сеймі затверджено нез'єднаних єпископів, а Йосафат перейшов на латинський обряд. Всюди закипіла церковна боротьба. Збаламучений і підбурений народ почав масово зрікатися церковної єдності, думаючи, що повертається до справж­ньої віри своїх батьків, а тим часом своїм нерозважним вчинком розривав єдність Христового Тіла, яким є Христо­ва Церква.

Патріарх Теофан також висвятив для нез'єднаних у Полоцьку архієпископа, здібного полеміста Мелетія Смотрицького, вихованого в Острозі в антиунійному дусі. Смотрицький не відважився відразу зайняти свою єпархію, але листами та посланнями йому вдалось збунтувати більшість Йосафатових вірних.

Ці тривожні вісті з його архієпархії дійшли до Кунцевича. Він негайно повернувся з Варшави до Полоцька. І хоч здавалося, що його трирічна праця пішла намарно, та свя­тий пастир доклав усіх зусиль, щоб врятувати своє стадо від небезпеки. Передусім старався укріпити, утвердити тих, що залишились, у церковній єдності та розвіяти сумніви тих, що почали хитатися, а відпалих від єдності почав при­вертати.

Завдяки великому зусиллю і витривалості Йосафатові вдалося повернути лад і спокій у своїй архієпархії. Тільки у Витебську не можливо було заспокоїти людей, бо там супротивники все більше розпалювали народ проти Йосафата.

В середині жовтня 1623 року Кунцевич вирішив ще раз вибратись до Вітебська. Приятелі й знайомі відмовляли його від тієї подорожі, бо знали про змову на його життя. Однак владика відповів: "Смерті не боюся, а до мучеництва я го­товий. Дав би Бог, щоб я був гідний пролити свою кров за святу Єдність і послух Апостольському Престолові!"

У Вітебську Йосафат замешкав, як звичайно, в єпис­копській резиденції. Два тижні виконував архіпастирські обов'язки: сповідав, відправляв церковні богослужіння, проповідував та з любов'ю і спокоєм, але рішуче напоум­ляв людей не слухати агітаторів та не губити своїх душ. Однак його голос уже не знаходив послуху в більшості вітебчан, передусім же - у їхніх проводирів, які в своїй нена­висті й засліпленні вирішили вбити владику та для цього вже навіть призначили день - 12 листопада 1623 року.

На свято св. Димитрія, проповідуючи, Йосафат хотів опам'ятати змовників, кажучи: "Ви шукаєте моєї смерті й засідаєте на моє життя. Але, як бачите, я добровільно при­йшов до вас, бо я є вашим справжнім пастирем!" Однак батьківське напоумлення владики не допомогло. Юрба не­покоїлась, вирувала, а змовники щораз більше розпалюва­ли її проти Йосафата.

У неділю вранці 12 листопада підбурений натовп кинув­ся на єпископську палату. Йосафат щойно вернувся з церк­ви, де брав участь в Утрені. Побачивши, що деякі його слу­ги вже поранені, владика промовив до юрби: "Діти мої, діти! Чому вбиваєте невинних моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!" Натовп зніяковів й на хвилину зупи­нився. Але раптом із юрби вискочило двоє змовників: один з них дрючком приголомшив Йосафата, а другий сокирою розрубав йому голову. Залитий кров'ю, Кунцевич упав на землю... Він ще прошептав: "О Боже мій, Боже!"... А роз­лючений натовп почав над ним знущатися... Хтось ще ви­стрілив два рази владиці в голову. Решта кинулись грабу­вати єпископську палату.

Наситившись грабунками і невинною кров'ю, напасни­ки поволокли знівечене тіло св. владики вулицями міста... Юрба вигукувала проти Йосафата, З'єднання і Рима. Зло­чинці виволокли тіло замордованого єпископа над ріку Двіну, прив’язали до нього тяжкі каменюки і в найглибшому місці скинули у воду.

Та недовго веселився ошалілий натовп, душевно осліплений та обагрений кров'ю праведника, їхня радість враз перемінилась у великий переляк, коли густа мря­ка покрила місто протягом довгих шести днів. Між вітебчанами запанував панічний страх. Усі чекали на страшний суд...

А Йосафат? Він осягнув мученицький вінець, у небі ви­молюючи Божого милосердя для своїх убивць, жертвуючи Господеві свою святу кров за З'єднання - "щоб усі були одно". І Бог прийняв посів його крові.

Шостого дня над місцем, де лежало в ріці тіло нашого мученика, з'явилась надприродна ясність. Там почали шукати тіло св. владики. Вийнявши св. мощі з води, завезли їх до місцевої церкви св. Михаїла, і тільки тоді темнота уступила. Небо випогодилось - неначе раділо віднайденню тіла св. мученика.

Вийняте з води тіло св. Йосафата було неушкоджене. Зодягнене в усі святительські ризи, лежало в церкві де­в'ять днів незмінним. Потім мощі архієпископа-мученика відвезли до Полоцька, де поклали в соборі св. Софії, слу­жачи над ним панахиди та моління. Майже десять днів пролежав Йосафат у відкритій домовині. Потім його тіло поклали у вівтарі, а урочистий похорон відбувся аж у січні 1625 року. Причиною такого зволікання було те, що поло­чани бажали віддати честь і пошану своєму мученикові з участю Київського митрополита Йосифа Рутського й ново­го Полоцького архієпископа - Антонія Сєляви, вихованця св. Йосафата.

Про той похорон зберігся гарний опис о. Рафаїла Корса­ка, пізнішого Київського митрополита (1637-1640).

Після урочистого похорону тіло священомученика Йосафата було поховано в бічній каплиці собору св. Софії в Полоцьку. Гріб відкривали два рази - п'ятого й дев'ятого року після смерті Кунцевича, і кожного разу тіло було не­ушкоджене, виглядало неначе живе. Під час відкривання гробу багато хворих видужувало, сліпі наново отримували зір, а одна жінка, що 14 років була паралізована, стала цілком здоровою, коли її принесли до гробу св. Йосафата. Діялося й багато інших чудес.

Прослава Святого відбувалась двома шляхами - Божим і людським, небесним і земним засвідченням. З неба Гос­подь заговорив про нашого священомученика чудами, а на землі св. Церква проголосила його Блаженним (і то дуже швидко - через двадцять років після смерті), а згодом - і Святим Вселенської Церкви.

Найкращим доказом святості є чуда, які творить Гос­подь Бог за заступництвом Святого. Бо чудо - це Божа мова, - навчає св. Авґустин.

Холмський єпископ Яків Суша в життєписі св. Йосафата (1665 р.) описав аж 100 чудес, що сталися за сорок ро­ків після його смерті.

Св. Йосафата Господь прославив чудесами відразу після його смерті. "Найвищий знак Божого вподобання звершив­ся в сінях вітебської архієпископської палати, - зазнача­ють життєписці св. Йосафата, - коли після гарячої молит­ви Полоцький владика відважно вийшов на смерть і в неді­лю вранці 12 листопада 1623 року віддав своє життя за правду. Це було чудо Божої благодаті, яке ствердили самі ж убивці".

Той посів крові швидко приніс рясні плоди. В п'ятни­цю, 17 листопада, над стікаючим іще водою тілом єписко­па навертається до Унії, яку проповідував Йосафат, поло­цький радник Іван Ходика, що 1637 року докладно описав своє навернення, визнавши: "Бог хотів показати, що Йоса­фат після своєї смерті може навернути тих, які не хотіли його слухати за життя!"

За прикладом Ходики пішли сотні й тисячі вітебчан та полочан. Зокрема, навернулися майже всі вбивці Иосафа­та, які перед смертю висповідалися і прийняли католицьку віру; між ними був і головний провідник вітебських нез'єд­наних - міський радник Наум Вовк.

Йосиф Рутський, пишучи 1628 року своє свідчення пе­ред Беатифікаційною комісією, завдячує св. Йосафатові те, що нез'єднані разом з митрополитом Йовом Борецьким пі­сля 1624 року виявили бажання поєднатись з католиками. Про це митрополит писав так: "Знаю, а радше думаю, що не нашим знанням, не нашою дбайливістю, не нашим тру­дом, не нашою пильністю діється те, чого перше не було, хоч і ми, і сам слуга Божий працювали більше за всіх інших; однак не могли ми зм'якшити твердого каменю роздору, бо це було збережене його крові. Свідки цьому По­лоцьк і Вітебськ, де погрожували йому смертю і де його й убили, тепер же вони з загальним розкаянням визнають свою провину і просять розрішення".

Але найбільшим чудом було те, що кров св. Йосафата обмила душу найзавзятішого ворога Унії - Мелетія Смотрицького і привела його в лоно Католицької Церкви. Він, справжній вождь нез'єднаних, автор багатьох творів проти Унії, був висвячений Полоцьким архієпископом на проти­вагу Йосафатові. Після смерті Кунцевича він навернувся, перейшов на Унію та написав відомий твір в її обороні під назвою "Апологія". Мелетій Смотрицький помер після ви­знання католицької віри з папською буллою у руках, якою Христовий Намісник (Урбан XIII) простив йому колишню ворожість проти Унії та висловив свою радість з його наве­рнення.

Чудотворна історія Йосафата почалась уже на березі Двіни. Оповідає навернений Іван Ходика: "Як колись на­род намагався доторкнутись до Ісуса Христа, бо сила з Нього виходила й усіх зціляла, так тепер хотіли торкнутися Йосафатового тіла. Вірні старалися діткнутися предметів, які йому належали". Полоцький надрадник Петро Данковський у храмі св. Софії потер свої осліплі очі Йосафатовою волосінницею, яку разом з камінням було покладено при одній з колон собору, і до нього повернувся зір. За його прикладом те саме зробила якась полочанка і також проз­ріла. Повернувся зір і до Миколи Докторовича Гребницько-го, а за ним довгим рядом ідуть свідки, які під присягою зізнаються про отримані за заступництвом Йосафата ласки оздоровлення. Були між ними і державні достойники. Князь Юрій Чарторийський по 13 тижнях важкої серцевої недуги раптово повністю видужує; князь Олександр Заславський після дотику до рушника, замоченого в крові Йосафата, встає здоровим з паралічу. Князь Тома Замойський, київ­ський воєвода, приписує Йосафатові рятунок свого родово­го міста Замостя під час пожежі. Смоленський воєвода Оле­ксандр Ґонсєвський з мощами Йосафата на шиї вийшов неушкодженим із шведської засідки. Для родини Мелешків, слонімських хорунжих, шматочок полотна, скропле­ний кров'ю Йосафата, став родинною "лікарнею". Полоць­кий суддя Данило Щит, що нездужав у далекій Варшаві, за молитвами жінки Анни, яка босоніж на гробі Йосафата вимолювала для чоловіка здоров'я, одужав з паралічу. Заступництвом св. Йосафата весь дім полоцького протонотаря Михайла Тишкевича зазнав великої ласки. Сам Михай­ло видужав з ревматизму в ногах; його жінка одужала з важкої недуги, а їхня служниця Софія, що вже 24 години лежала в останніх судорогах - передсмертних болях, не­сподівано одужала, коли Тишкевич поклав на її шию мощі св. Йосафата.

Св. Йосафатові вірний народ завдячував різні ласки. А коли на полоцько-вітебському беатифікаційному процесі (20 березня - 1 квітня 1628 р.) було допущено до зізнань загал народу, то перед очима комісії унаочнено постала чудотво­рна сила Йосафата.

Численне духовенство підтвердило його чудодійну силу. Владика Антін Сєлява, наступник Йосафата, на процесі ствердив: "Про чуда цього слуги Божого говорять усюди, їх стверджують публічною присягою". Юрій Тишкевич, єпис­коп і комісар цього процесу, прилюдно визнав численні ласки оздоровлення, отримані через дотик до рушника, скро­пленого кров'ю Йосафата.

Про чуда Йосафата засвідчив передусім Галицький єпи­скоп і помічник Київської митрополії Рафаїл Корсак. Але, може, найбільш зворушливим було зізнання о. Генадія Хмельницького, колишнього Йосафатового сповідника, що свідчив як настоятель Полоцького монастиря, якому було доручено дбати про гріб Йосафата в полоцькій катедрі. Отець Генадій незабаром після смерті Кунцевича важко занеду­жав, - його тіло було спаралізоване, три роки він не міг встати з постелі. У своїй тяжкій хворобі він з великим до­вір'ям удався до Йосафата, благаючи допомоги, і був вислуханий. Його раптове одужання - вночі з 27 на 28 верес­ня 1626 року - ввійшло як одне з п'ятьох чуд до проголо­шення Йосафата Блаженним, що відбулось у Римі 16 трав­ня 1643 року за Папи Урбана VIII.

До чудес, пов'язаних зі смертю нашого Святого, слід зарахувати передусім нетлінність його тіла, яке, незважа­ючи на побої і довге перебування у воді, а згодом у відкри­тій труні, збереглось неушкодженим. Про це говорили свідки-очевидці на першому й другому беатифікаційних проце­сах - у 1628 і 1637 роках.

Свідчили люди, які щоденно бачили Йосафата за жит­тя, знали докладно риси його обличчя, колір шкіри, уклад тіла тощо. Побачивши його після смерті, і то в обставинах, які не сприяють збереженню, вони ствердили незбагненний контраст між дійсністю і законами природи, пов'язую­чи цей факт зі святістю владики.

Нетлінність Йосафатового тіла підтвердила також Апо­стольська комісія, яка оглянула його тіло 1628 року. Нотарі тоді записали: "Відкривши труну, ми знайшли тіло не­тлінним. Можна було добре розпізнати риси людини, не лише рани, але також і синці... Тіло залишилось гнучке..."

Історія нетлінності Йосафатового тіла є переконливим знаком того, що Богові була до вподоби жертва єпископа-пастиря за єдність Христової Церкви, як також доказом того, що Йосафат був насправді людиною Божою і святою. Він прославив Бога всім своїм життям, цілим своїм єством — і душею, і тілом, яке часто морив суворим постом і бичу­ванням, деколи аж до крові, особливо перед святами. Тому й дістав від Бога незламну силу духа, якою зумів прогнати від себе всяку ворожу силу. Йосафат полюбив Господа всім своїм серцем, усією своєю силою та палав безмежною лю­бов'ю до своїх братів, яким бажав справжнього добра - Божого вподобання. А найбільша радість Бога - це бачити своїх дітей об'єднаними взаємною любов'ю в одній правди­вій вірі, тому Йосафат багато молився, невтомно працював і своє життя пожертвував за найважливіше у Христовій Церкві - щоб усі були одно. Він зробив своїм оте превелике прагнення Христа-Чоловіколюбця: "Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!" (Йо 10:16).

Нетлінне тіло св. Йосафата спочивало в соборі св. Софії в Полоцьку до 1653 року, коли церковна влада (перед на­ступом ворогів) заховала його в невідоме місце.

Дуже цікавий випадок стався в 1650 році, коли мощі св. Йосафата переносили до нового срібного саркофагу по­дарованого князем Левом Сапігою. Полоцький архієпис­коп (і водночас Київський митрополит) Антін Сєлява при цій нагоді зробив канонічний (уже третій) огляд мощів Йосафата. Під час вкладання мощів до нового саркофагу рана на голові Йосафата відкрилася, і з неї витекло ба­гато свіжої крові, хоч пройшло вже 27 років після його смерті.

У 1653 році срібний саркофаг з мощами Святого було вивезено з Полоцька у безпечне місце, бо московські війсь­ка як союзники гетьмана Богдана Хмельницького ввійшли в кордони Польсько-Литовської держави та захопили Біло­русь і Литву.

Наступник митрополита Сєляви, архієпископ Гавриїл Колєнда, впродовж кількох років переховувався з мощами Йосафата по різних місцевостях Білорусі, Литви та Польщі.

1657 року владика Колєнда перевіз мощі Йосафата до Супрасля, що був тоді вільний від шведської і московської навали.

Тут, у Супраслі, мощі Йосафата пробули 10 років (1657-1667). Після цього церковній владі знову вдалося поверну­ти їх до Полоцька. По різних містах і селах вірні радісно вітали св. мощі, а найбільш урочисто зустрічали їх у Жи-ровицях та Вільно.

В Полоцьку мощі св. Йосафата стали причиною вели­ких паломництв, нових чудес і навернень, джерелом ласк і благословення для богомільного народу.

На жаль, через 40 років мощі Йосафата Кунцевича зно­ву були приречені на скитання. їх вивезли в Полоцька, і сюди вони більше не повернулися. Це сталося 1705 року, коли весною москалі зайняли Вітебськ і почали нищити все, що мало зв'язок з Йосафатом і його культом. Незаба­ром вони підступили й до Полоцька. Цар Петро задумав спалити мощі Йосафата. Це дуже схвилювало полочан, го­ловно ж - василіян, які берегли св. мощі.

Та приятель Отців Василіян литовський канцлер Карло Радивил, що був союзником шведів, допоміг перевезти мощі Йосафата до Білої.

Для збереження мощів Йосафата 1764 року їх було за­ховано в одному з мурів замку Радивила. Коли московські війська зайняли Полісся й увійшли до Білої Підляської, о. Лодієвський з кількома вірними у великій таємниці про­бралися вночі до замку, відмурували домовину Йосафата і перевезли її до монастиря Отців Василіян у Білій, де захо­вали в церковній ризниці.

Восени 1765 року, вперше після вивозу мощів Йосафа­та з Полоцька в 1705 році, на вимогу народу їх було виста­влено у Білій для прилюдного вшанування. Народ дуже радів і славив Святого, навіть росіяни вже не чинили біль­ше перешкод для всенародного вшановування мощів Йоса­фата, деякі ж із них, - як записали літописці, - навіть приходили поглянути на нетлінне тіло Святого і цілували його руку. В одного офіцера, що був напідпитку і почав хулити Йосафата, місцевий московський комендант віді­брав зброю і покарав його кількаденним ув'язненням.

Зокрема, великого розголосу набрало нове чудо - оздо­ровлення цілком сліпого Конрада Кошульки, що за молит­вами св. Йосафата раптом прозрів. Це ствердила церковна комісія, доповівши Апостольському Престолові в Римі.

У другій половині XIX сторіччя, зокрема від 1867 року, коли Йосафата було проголошено Святим Вселенської Цер­кви, мощі Кунцевича стали сіллю в оці ворогам тієї ідеї, за яку Йосафат віддав своє життя, - єдність Церков.

Найбільше боявся мощів Святого царський уряд, для якого св. Йосафат був живим символом вірності і нескоре­ності українсько-білоруських уніатів.

Маючи мощі св. Йосафата, церква Отців Василіян у Бі­лій (Холмська єпархія) стала осередком церковно-духов­ного життя східних католиків. До гробу Йосафата сотнями й тисячами спішили богомольці. При мощах св. Йосафата відбувались чудесні оздоровлення хворих, навернення грі­шників, вислуховувалися людські молитви тощо. Біла ста­ла славним відпустовим місцем, головно ж - пристанови­щем для східних католиків, переслідуваних за вірність Ка­толицькій Церкві.

Але й на цей єдиний острівець Унії в другій половині XIX сторіччя простягнув свою загребущу руку царський деспотизм.

Безпосередньою нагодою до знищення східного католи­цизму в Холмській єпархії, - як наголошують історики, - стало невдале польське повстання проти Росії в 1863 році. Бажаючи приєднати до себе українців та білорусів у своїй боротьбі проти російських утисків, поляки висунули по­між своїми кличами також релігійно-церковні: "Боремось не тільки за політичну, але й за церковну свободу!"

Повстанці ходили на прощі до мощей св. Йосафата в Білій, купили до церкви велику ікону із зображенням його мучеництва, навіть проголосили його своїм патроном.

Жорстоко придушивши повстання польських патріотів, російська влада ще більше скріпила свою тверду руку мож­новладця на окупованих землях. Передусім почався актив­ний наступ на останню духовну твердиню уніатів - Холмську єпархію.

28 листопада 1864 року вийшов указ російського царя, жертвою якого стали василіянські монастирі в Холмі, За-мості, Люблені та Білій, яку василіяни мусили покинути, а парафію й опіку над мощами св. Йосафата перебрали єпархіальні священики. Це був перший крок до усунення мощів св. Йосафата.

Вороги бажали за всяку ціну сховати мощі священомученика, які після проголошення Йосафата Святим (1867 р.) стали наочним символом Божого благословення для схід­них католиків. Тому російська влада вирішила силоміць усунути св. мощі від прилюдного вшанування.

Для здійснення цього плану послужив ремонт старої цер­кви в Білій, що почався весною 1873 року. Парохом тоді був москвофіл Ливчак, що походив з Галичини і належав до групи священиків, які під проводом Маркела Попеля сприя­ли російському урядові у "возз'єднанні" східних католиків Холмщини й Підляшшя з російським православ'ям.

Ливчак запропонував членам церковного братства, яке опікувалося мощами св. Йосафата, на час віднови церкви перенести домовину до захристії, щоб під час робіт вона не була ушкоджена, одночасно зазначивши, що на це потріб­ний дозвіл російського губернатора, тому він може допомо­гти братству укласти текст такого прохання. Члени братст­ва, нічого не підозрюючи, повірили Ливчакові й доручили написати прохання. Натомість Ливчак написав до губерна­тора іншого листа, а саме, що "парафіяни Білої погодили­ся на те, щоб мощі Йосафата усунути з церкви і помістити їх у церковному підвалі".

Губернатор доручив Маркелу Попелю, адміністратору Холмської єпархії, усунути мощі Йосафата з церкви в Бі­лій, до чого той негайно приступив. Від себе він вислав двох священиків-деканів, а губернатор - кількох цивіль­них урядовців із відділом жандармерії.

Щоб уникнути бунту народу, усунення мощів Йосафата з церкви було призначено на 6 годину ранку. Цей підступ­ний намір виконав посланець Маркела о. Микола Калиновський, який з кількома священиками приступив до пре­столу, витягнув домовину Йосафата із заглиблення, а по­тім велів жандармам занести її до церковного підвалу, де за наказом губернатора заглиблення в мурі з домовиною св. Йосафата замурували, засипали піском і сміттям, а вхід до підземелля забили дошками. Діялося це 26 травня 1873 року.

Двома роками пізніше, 1875 року, російський уряд по­дібним насильницьким чином розправився зі східним ка­толицизмом, що протримався на землях багатостраждаль­них Холмщини і Шдляшшя 270 років (від 1596 року).

Мощі св. Йосафата зазнали такої самої долі, як і Церк­ва, за яку він пролив свою кров. 43 роки вони були замуро­вані в підвалі церкви у містечку Біла, що на Підляшші. Здавалося, були приречені на повне забуття, бо пам'ять і любов до священомученика Йосафата лишилася хіба в сер­цях літніх людей, яких з кожним роком ставало щораз менше. І були б вони, може, зовсім зникли, якби не Перша світова війна. Боже Провидіння розпорядилося так, що вда­лося віднайти св. мощі.

1915 року під натиском німців московські війська відсту­пили далеко на схід. У перші дні вересня того ж року авст­рійський військовий старшина Федір Заяць, народний учи­тель із Золочева, повертався з фронту додому. Дорогою він заночував у господаря Еміліяна Радомінського, від якого довідався, що в Білій заховані мощі св. Йосафата. Старень­кий чоловік розповів, як ще малим хлопцем носив полуде­нок своєму батькові-муляреві, який за наказом поліції в 1873 році замурував у церковному підвалі мощі св. Йосафата.

Федір Заяць записав собі ту цінну інформацію й особис­то передав її Отцям Василіянам у Львові. В листопаді 1915 року протоігумен о. Платонід Філяс послав до Білої о. Пав­ла Демчука про все довідатися. За допомогою Еміліяна Радомінського 20 листопада 1915 року о. Демчук знайшов те місце, де були замуровані мощі св. Йосафата.

Крім Радомінського, мощі впізнали старі міщани: Домінік Шидловський, Йосафат та Ігнатій Харламповичі, Пав­ло Лещинський, Іван Крась, Ігнатій Целевський та інші, які замолоду власними очима оглядали домовину св. Йо­сафата в Білій, а через її скляні віконця - і його нетлінне тіло.

Віднайшовши мощі св. Йосафата, протоігумен Філяс і священик Демчук одержали від військових та духовних властей дозволи на перевезення св. мощів в якесь безпеч­ніше місце, бо була загроза, що російські війська поверну­ться на Холмщину.

Було вирішено перевезти мощі св. Йосафата до Відня, столиці Австрії. Але перед тим їх виставили перед міщана­ми Білої та околиць для прилюдного вшанування, що тривало два дні. 12 липня 1916 року при багатьох вірних мощі св. Йосафата були відвезені на залізничну станцію в Білій та окремим вагоном, у супроводі о. Павла Демчука, переве­зені до Відня, де їх поміщено в українській католицькій церкві св. Варвари.

Першу перевірку мощів св. Йосафата у Відні здійснив 15 вересня 1916 року Станіславівський єпископ Григорій Хомишин у присутності пароха церкви св. Варвари о. д-ра Йосипа Жука і його помічника о. Петра Патрила. Комісія ствердила, що тіло св. Йосафата після 293 років залиши­лось добре збережене. Написавши офіційний протокол з акту обстеження мощів, вирішила залишити їх у такому стані аж до основного розпізнання, яке за дорученням Апостоль­ської Столиці мала здійснити окрема комісія. Тоді о. про­тоігумен Платонід Філяс підготував детальну історію мо­щів св. Йосафата з переписом протоколів попереднього їх огляду і постарався про нову достойну домовину.

Серед цих приготувань прийшла радісна вістка, що в березні 1917 року Галицький митрополит Кир Андрей Шептицький вийшов з російської тюрми. Тоді о. Філяс, голов­ний промотор справи мощів св. Йосафата, вирішив почека­ти на приїзд Шептицького. Митрополит приїхав до Відня 26 серпня 1917 року, а через три^дні, ЗО серпня, відбулось урочисте розпізнання мощів св. Йосафата. Учасників, свід­ків і гостей, що здійснювали цю офіційну перевірку св. мо­щів, було 24 особи.

Після лікарсько-анатомічного обстеження мощів св. Йо­сафата обидва лікарі, д-р Олександр Кляйнмонд і д-р Іван Бережницький, ствердили, що перед ними лежать старі й нетлінні мощі, стан яких докладно збігався з описами й протоколами їх попередніх оглядин у XVII - XVIII сторіч­чях. Не було ніякого сумніву, що це мощі св. Йосафата, які до 1705 року зберігалися в Полоцьку, а потім упро­довж 200 років (1706-1916) у Білій. Це потвердили й інші уповноважені та свідки.

Зберігання мощів св. Йосафата у Відні мало бути тим­часовим. Однак ця тимчасовість тривала понад ЗО років і мала свою історію.

До 1928 року мощі св. Йосафата були поміщені в захристії церкви св. Варвари, за головним вівтарем, звідки їх перенесли до окремої каплиці церкви. Тут мощі нашого Святого були предметом вшанування, передусім чужинців, бо через велику відстань широкі верстви українського на­роду не мали змоги їх відвідувати. Щойно в останні роки Другої світової війни більша кількість українців мала на­году поклонитися мощам свого Святого, бо міґраційний шлях багатьох з них проходив через Відень.

Коли наприкінці Другої світової війни столицю Австрії сильно бомбардували, мощі св. Йосафата знову опинилися в небезпеці. Тоді їх перетранспортували до німецької римо-католицької церкви св. Роха у Відні. Після закінчення во­єнних дій ця церква опинилась під контролем радянських військ, тому св. мощі для безпеки перевезли до катедри св. Стефана, де примістили в підземеллі і переховували до 1949 року.

Коли мощами св. Йосафата зацікавилися найвищі ватиканські кола, Папа Пій XII просив перевезти їх до Риму. Це важке й небезпечне завдання виконав американський військовий капелан о. Нувер. Він щасливо доставив мощі св. Йосафата до Віденського аеропорту, звідки спеціально замовлений американський військовий літак перевіз їх до Риму. Там мощами опікувався монсеньйор Іван Монтіні, пізніший Папа Павло VI. Вони знаходились в одній з ватиканських каплиць, тому мало хто знав про місце їхнього перебування.

Тільки в лютому 1963 року з дозволу Папи Івана XXIII мощі св. Йосафата винесли для прилюдного вшанування. Саме тоді до Риму з сибірських каторжних таборів прибув Львівський митрополит, страждалець Йосиф Сліпий, який і запропонував помістити мощі св. Йосафата в базиліці св. Петра. Ватикан погодився помістити їх під престолом свя­того Василія.

25 листопада 1963 року, під час II Вселенського Ватиканського Собору, з участю вже нового Папи Павла VI, Верховного архієпископа Йосифа Сліпого й 17 українсь­ких ієрархів, численних отців Собору та всієї української громади Риму мощі нашого святого страдника знову було передано для прилюдного вшанування в найбільшому ка­толицькому храмі, куди з усіх кінців світу щоденно прибу­вають тисячі прочан.

У липні 1982 року, під час Василіянської Генеральної Капітули в Римі, ще раз відбулась перевірка мощів св. Йо­сафата. 14 липня того ж року під час загальної аудієнції Вселенський Архієрей Павло VI поблагословив срібну мас­ку й срібні руки для мощів нашого священомученика, що їх подарували Отці Василіяни з Канади, а 15 липня у залі архіву базиліки св. Петра відбулася канонічна перевірка й офіційне ствердження автентичності мощів св. Йосафата. До комісії, яка здійснювала ту перевірку, входило три єпи­скопи: Заніні, Оттавіані й Марусин. Уповноважений лікар ствердив, що тлінні останки св. Йосафата є в дуже доброму стані і такими збережуться й на майбутнє.

Св. Йосафат у базиліці св. Петра притягає до себе чис­ленних богомольців і туристів. Становлять інтерес і гарно вишиті архієрейські ризи - подарунок Сестер Служебниць, і чудова українська єпископська мітра - подарунок влади­ки Марусина, секретаря Конгрегації для Східних Церков. Українські паломники тут щиро моляться за свою Церкву, свій народ та за з'єднання всіх християн.

При вівтарі св. Василія з мощами св. Йосафата часто відправляються Божественні Літургії, а українська грома­да в Римі збирається тут особливо численно вранці 12 лис­топада кожного року, і тоді відправляється архієрейська св. Літургія у співслужінні багатьох наших священиків, передусім новоієреїв, які поглиблюють у Римі свої богословські студії. Богослужбу співає вся наша громада, що складаєть­ся головно з численних семінаристів і монахинь  різних Згро­маджень.

З історії мощів св. Йосафата наочно бачимо, що Боже Провидіння в чудесний спосіб ними опікується. Маємо на­дію, що й надалі ласкавий Господь збереже їх, а пам'ять про українського священомученика буде вічною.