У неділю 20 листопада 2016 р.Б. Папа Франциск  провів церемонію закриття Святих Дверей в базиліці святого Петра у Ватикані та відправив з новими кардиналами урочисту Святу Месу, якою завершив Надзвичайний Святий Рік Милосердя – 29-ий в історії католицької Церкви, починаючи від 1300 року. З них 26 були звичайними, а 3 – надзвичайними Святими Роками.

В цьому Богослужінні прийняли участь також Блаженніший Григорій III, Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви та владики Греко-Католицької Церкви: єпископ Донато Олів’єро, єпарх Лунгро, Італо-албанської Церкви (Італія) та єпископ УГКЦ Іриней Білик, Канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре.

«Вдячні за дари благодаті, які ми отримали, та заохочувані свідчити словами й ділами ніжність Твоєї милосердної любові, зачиняємо Святі Двері: Душе Освятителю, онови нашу надію на Христа Спасителя, завжди відчинені двері для тих, які шукають Тебе зі щирим серцем, єдині ворота до Царства, що надходить», – прозвучали з уст Папи слова молитви, після чого він у тишині помолився на порозі Святих Дверей, а тоді особисто зачинив їх.

Говорячи про статистичні дані, архієпископ Фізікелла ствердив, що у ювілейних заходах в Римі взяли участь понад 21 мільйон прочан. Загалом, це були паломники із 156 країн світу. Але як відомо, вперше в історії цей Святий Рік мав ту особливість, що Двері Милосердя були відчинені в місцевих Церквах. На основі зібраних та опрацьованих даних, надісланих дієцезіями, стверджено, що приблизно 900-950 мільйонів вірних пройшли через Святі Двері. Великий наплив вірних відзначено у санктуаріях, зокрема, святиню Божого Милосердя у Кракові відвідало 5 мільйонів прочан, а в Марійському санктуарії в Ґвадалупе в Мексиці побувало 22 мільйони паломників.

ПРОПОВІДЬ ПАПИ ФРАНЦИСКА З НАГОДИ ЗАВЕРШЕННЯ НАДЗВИЧАЙНОГО ЮВІЛЕЮ МИЛОСЕРДЯ:

«Урочистість Господа Нашого Ісуса Христа Царя Всесвіту увінчує літургійний рік та поточний Святий Рік милосердя. Євангеліє, у дійсності, представляє нам царську гідність Ісуса саме на вершині Його діла спасіння, і чинить це у несподіваний спосіб. «Христос Божий, вибраний, Цар» являється без могутності та слави: Він – на хресті, де більше схожий на переможеного, ніж на переможця. Його царственність є парадоксальною: Його троном є хрест, Його корона – з тернини, у Нього немає скіпетру, а у руки вкладено тростину, Він не носить розкішний одяг, Його позбавлено ризи; Він не має блискучих перстнів на пальцях, але руки, пробиті цвяхами; Він не має скарбів, а проданий за тридцять срібняків.

Воістину, Ісусове царство не від світу цього; але саме в ньому, як каже святий апостол Павло у другому читанні, знаходимо відкуплення й прощення. Тому що величчю Його царства не є могутність від світу цього, але Божа любов, здатна все осягнути й оздоровити. Задля цієї любові Христос понизився аж до нас, замешкав у нашій людській немічності, відчув найнижчі умови нашого стану: несправедливість, зраду, покинення, Він зазнав смерті, поховання, зшестя до аду. Таким чином, наш Цар вийшов аж до країв всесвіту, щоб обійняти і спасти кожну живу істоту. Він не засудив нас, і навіть не підкорив, Він ніколи не порушив нашої свободи, але став для нас дорогою через смиренну любов, яка все пробачає, в усьому надіється, все зносить. Лише ця любов перемогла й далі перемагає наших великих ворогів: гріх, смерть, страх.

Сьогодні, дорогі брати й сестри, звіщаємо цю особливу перемогу, якою Ісус став Царем віків, Господом історії: звершив це єдиною всемогутністю любові, яка є Божою природою, Його життям, що не матиме кінця. З радістю розділяємо красу того, що маємо своїм царем Ісуса: Його володарство любові перемінює гріх у благодать, смерть у воскресіння, страх у довіру.

Але замало вірити в те, що Ісус є Царем всесвіту та центром історії, не вчинивши Його Господом власного життя: все це є марним, якщо ми особисто не приймаємо Його, якщо не приймаємо Його спосіб царювання. В цьому нам допомагають постаті, представлені нам сьогоднішньою Євангелією. Крім Ісуса бачимо три постаті: люд, який споглядає, група, що стоїть під хрестом, розіп’ятий поряд з Ісусом злочинець.

Насамперед, люд: Євангелія розповідає, що він «стояв і споглядав». Ніхто не сказав жодного слова, ніхто не наблизився. Люди стоять здалека, дивлячись на те, що діється. Це той самий люд, який у своїх потребах громадився навколо Ісуса, а тепер тримається на віддалі. Перед обставинами життя й нашими нездійсненими очікуваннями, також і ми можемо мати спокусу триматися здалеку від царственності Ісуса, не приймати до кінця згіршення Його смиренної смерті, що непокоїть наше «я», викликає незручності. Вважаємо за краще залишатися за вікном, стояти осторонь, аніж наблизитися й ставати ближніми. Але святий люд, що має Ісуса Царем, покликаний прямувати Його шляхом життя конкретної любові; кожен повинен щодня запитувати себе: «Чого від мене вимагає любов, куди вона мене веде? Яку відповідь даю Ісусові своїм життям?».

Бачимо також другу групу, яка складається з різних осіб: провідників народу, солдатів, розбійника. Всі вони висміюють Ісуса. Звертаються з однією і тією ж провокацією: «Спаси себе!». Ця спокуса ще гірша від спокуси людей. Вони спокушають Ісуса, як це чинив диявол на початку Євангелії, аби Він зрікся царювання по-Божому й вчинив згідно з логікою світу: зійди з хреста і знищ ворогів! Якщо Ти Бог – покажи Свою силу й верховенство! Ця спокуса є безпосереднім нападом на любов: «спаси себе самого»; не інших, а себе самого. Нехай переважить “я”, з його силою, славою та успіхом. Це найжахливіша спокуса, перша й остання в Євангелії. Але перед обличчям цього нападу на Його спосіб буття, Ісус нічого не говорить, не реагує. Він не захищається, не намагається переконувати, не вихваляє Свою царськість. Він, радше, й надалі любить, прощає, переживає момент випробування згідно з волею Отця, впевнений у тому, що любов принесе плоди.

Аби прийняти царськість Ісуса, ми покликані боротися з цією спокусою, зосередити погляд на Розп’ятому, аби ставати дедалі вірнішими. Натомість, скільки-ж то разів також і між ми шукали задовольняючих забезпечень, пропонованих світом. Як часто ми були спокушувані зійти з хреста. Сила привабливості влади й успіху здавалася нам легкою та швидкою дорогою для поширення Євангелія, у поспіху забуваючи про те, як діє Боже царство. Поточний Рік милосердя заохотив нас відкрити головне, повернутися до суттєвого. Цей час милосердя закликає нас споглядати на справжнє обличчя нашого Царя, яке сяє у Воскресінні, наново відкривати молоде й прекрасне обличчя Церкви, що ясніє тоді, коли є гостинним, вільним, вірним, убогим в засобах та багатим у любові, місійним. Милосердя, провадячи нас до серця Євангелія, закликає нас відмовитися від звичок та звичаїв, які можуть бути перешкодою служінню Божому царству, шуканню свого орієнтиру лише у постійній та смиренній царськості Ісуса, а не в пристосовництві непевного панування та змінних потуг кожної епохи.

В Євангелії з’являється ще один персонаж, найближчий до Ісуса, – розбійник, що просить Його, кажучи: «Ісусе, згадай про мене, коли ввійдеш у своє царство». Ця особа, просто споглядаючи на Ісуса, увірувала в Його царство. Не замкнулася у собі, але зі своїми помилками, своїми гріхами і нещастями звернулася до Ісуса. Він просив, аби про нього згадали, і зазнав Божого милосердя: «Сьогодні будеш зі мною в раю». Як тільки ми даємо Йому можливість, Бог відразу згадує про нас. Він готовий повністю й назавжди усунути гріх, бо Його пам’ять не записує скоєне зло і постійно не бере жо уваги зазнані кривди, як це робить наша пам’ять. Бог не пам’ятає гріха, але пам’ятає про нас, про кожного з нас, Своїх улюблених дітей. Вірить, що завжди можливо розпочати все наново, підвестися…

Просімо також і ми дар цієї відкритої та живої пам’яті. Просімо благодаті ніколи не зачиняти двері примирення й прощення, але вміти переступити через зло та непорозуміння, відкриваючи всі можливі шляхи надії. Як Бог вірить в нас, безмежно перевищуючи наші заслуги, так само й ми покликані будити надію та давати можливості ближнім. Бо якщо навіть і зачиняються Святі Двері, завжди залишаються навстіж відчиненими істинні двері милосердя, якими є Христове Серце. Із пробитого боку Воскреслого до кінця віків випливають милосердя, утішення та надія.

Численні паломники пройшли через Святі Двері, і, незважаючи на інформаційний гамір, відчули смак великої Господньої доброти. Дякуємо за це і пам’ятаймо, що ми були огорнені милосердям, щоб зодягнутися у почуття милосердя, щоб самим також ставати засобами милосердя. І далі спільно прямуймо цим нашим шляхом. Нехай нас супроводжує Пресвята Богородиця, Яка також була біля хреста, де породила нас, як ніжна Мати Церкви, Яка бажає всіх зібрати під Своїм покровом. Вона бачила під хрестом, як добрий розбійник отримав прощення та прийняла Ісусового учня за Свого сина. Вона – Мати милосердя, Якій ввіряємося: жодна наша ситуація, жодна наша молитва, скерована до Її милосердних очей, не залишиться без відповіді.»

КАРДИНАЛАМИ, ЯКІ СТАЛИ НОВИМИ ВИБОРЦЯМИ ПАПИ, Є НАСТУПНІ АРХІЄПИСКОПИ:

1. Маріо Дзенарі, Апостольський Нунцій у Сирії, який залишиться на місці свого служіння;

2. Дьюдоні Дзапалаінґа з Банґі в Центральноафриканській республіці;

3. Карлос Осоро Сьєрра з Мадриду (Іспанія);

4. Сержу да Роша з столиці Бразилії, міста Бразиліа;

5. Блейз Дж. Капіч з Чикаго у США;

6. Патрік Д’Розаріо з Дакки (Бангладеш);

7. Бальтасар Енріке Поррас Кардосо з Меріди (Венесуела);

8. Йозеф Де Кесель, архиєпископ Мехелен-Брюсселю (Бельгія);

9. Моріс Піат з Порт-Луїса (Острови Маврикія);

10. Кевін Джозеф Фаррелл, Префект Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя    (США);

11. Карлос Аґіяр Ретес з Тлалнепантли (Мексика);

12. Джон Рібалт з Порт-Морсбі (Папуа Нова Гвінея);

13. Йозеф Вільям Тобін з Індіанаполісу в США.

Кардинали, що не матимуть виборчого голосу з огляду на вік, –

14. Ентоні Сотер Фернандес, архиєпископ-емерит Куала-Лумпура (Малайзія);

15. Ренато Корті, єпископ-емерит Новари (Італія);

16 Себастьян Кото Хорай,  єпископ-емерит Мохалес-Хука (Лесото);

17. Ернест Сімоні, священик з архидієцезії Шкодера-Пулта (Албанія).

(За матеріалами української секції радіо «Ватикан»)