Завершуємо цикл, присвячений роздумам кардинала П’єтро Пароліна, Державного Секретаря Святого Престолу, про завдання, які стоять перед дипломатичною службою Апостольської Столиці в так званому пост-глобальному суспільстві.

Хартія ООН спрямовує стосунки між державами для забезпечення того, щоб за винятком загальних інтересів сила зброї не застосовувалася. Папа Франциск, натомість, відкидає ідею, що організовані сили можуть бути синонімом спільного інтересу та наполягає на тому, що коли шукаємо справжній цілісний людський розвиток для всіх, необхідно невтомно анґажуватися у запобігання війнам між народами й державами.

Як зазначає кардинал Паролін, таке наставлення відповідає пост-глобальному баченню, в якому конфлікти кладуть край будь-якій діяльності, змушують людей залишати території та все найдорожче, як також призупиняють, іноді незворотно, життя релігійних спільнот. А після свого завершення вони засуджують народи й країни на життя серед «збройного миру», завжди готового бути порушеним. Це означає, що конфлікт не слід ігнорувати чи приховувати, але, насамперед, прийняти до уваги, щоби змогти вирішити і перетворити у ланку нового процесу. Про це Папа Франциск пише в 226 пункті Апостольського напоумлення «Evangelii Gaudium».

Як приклад діяння в цьому напрямку Державний Секретар Апостольської Столиці пригадує вирішення двох суперечок у американському контексті. Перший – це зусилля Святого Престолу на користь примирення Куби та США, що включали особисті листи Папи до Глав держав та підписання саме у Ватикані документів про порозуміння. Завдяки цьому вдалося подолати триваюче від 1959 року протистояння та відновити 2015 року дипломатичні стосунки. Друга ситуація – це примирення колумбійського народу, в рамках якого Папа надав свою підтримку переговорам між урядом та FARC-EP.

Ці два випадки, без сумніву, є різними: перший – це міжнародна проблема, другий – інтернаціоналізована внутрішня проблема однієї країни. Але обидва є підтвердженням спрямування дипломатичної діяльності, яка має не меті не лише вирішення суперечок, але й гарантування тривалості мирного співжиття між народами та всередині кожної країни.

Згадані випадки – це деякі з можливих сфер зацікавлення в діяльності Святого Престолу, який не уникає співпраці у будуванні міжнародного порядку в пануючому пост-глобальному вимірі. Для цього слід долати інституційний детермінізм і прагматизм, що панує в міжнародних стосунках, намагаючись відчитувати знаки часу, аналізувати їх та брати до уваги в контексті справедливості, спільного добра, релігійної свободи та свободи Церкви.

У своїй дипломатичній діяльності, Апостольська Столиця є носієм концепції людського життя, відкритого на трансцендентне, і діє на користь того, щоб мир було досягнуто, розвиток – гарантовано, фундаментальні цінності співжиття і права людини – поширювано та захищено. І це вимагає встановлювати контакти, діалогувати, встановлювати стабільні стосунки також і з тими дійснотями, з якими на даний час можливість будь-якого порозуміння здається далекою. Навіть там, де є лише один віруючий, чи в тих місцях, де Церква не знаходить повноправного громадянства, для папської дипломатії стає ще необхіднішим докладати всі свої зусилля, пам’ятаючи про свою історію та свої завдання.

Свої роздуми кардинал П’єтро Паролін завершує словами Папи Франциска, якими той пропонує розпрощатися із «запрограмованим і структурованим часом», адже «для того, аби прямувати в майбутнє, – стверджує він, – потрібне минуле, потрібне глибоке коріння, але також – сміливість не ховатися перед теперішнім і його викликами. Потрібні пам’ять, сміливість та здорова й людяна утопія».

Радіо Ватикан