Я сприймаю Божу волю як «каприз», як щось, що «мушу зробити», бо «Хтось цього захотів», чи, натомість, вбачаю в ній «святу волю» для добра усіх? Дати відповідь на таке запитання заохотив Папу та його найближчих співробітників о. Джуліо Мікеліні, ОБМ, під час вечірньої конференції, виголошеної 7 березня 2017 р. в рамках духовних вправ, які тривають в реколекційному осередку «Дім Божественного Учителя» в Аріччі поблизу Риму.

Роздумуючи над темою «Молитва в Гетсиманському саді та арешт Ісуса» у світлі 26 глави Євангелії від Матея, проповідник розпочав від співставлення молитви Ісуса на Оливній горі та на горі Тавор в момент Преображення. Він зауважив, що в обидвох подіях знаходимо чимало спільного: в обох випадках «екзистенційна ситуація» Ісуса зазнає випробування. Тоді, в підніжжі Тавору, святий Петро та інші апостоли не зрозуміли Його першого звіщення про те, що Він повинен умерти в Єрусалимі, а тепер Він сам щойно оголосив учням, що один з них Його зрадить.

В обидвох випадках, як зауважив реколекціоніст, Ісус бере з собою Петра, Якова та Івана, які до кінця не розуміють того, що діється з Ісусом. Але бачимо одну відмінність: на Таворі чути голос Отця, Який прославляє Сина, натомість на Оливній горі панує тривожна тиша. Цього разу Ісус звертається до Отця, погоджуючись на те, щоб діялася Його свята воля.

У цьому контексті проповідник навів думки італійського богослова Романо Ґвардіні, що стверджував, що початково ця воля не бажала смерті Сина. Ісус прийшов, щоб відкупити Свій люд, а через нього – увесь світ. Це повинно було відбутися через посвячення у вірі, але її забракло. Тож доручення Отця залишилося, але змінилася форма його здійснення. У притчі про нечесних виноградарів бачимо, що батько посилає сина зі словами: «Матимуть пошану до мого сина». Але Христові звіщення та Особа не були прийняті, тож прихід Царства повинен відбутися іншим способом, з яким Син повинен погодитися під час молитви в Гетсиманському саді.

Підсумовуючи, священик поставив слухачам кілька запитань. Насамперед, заохотив застановитися над тим, яку поставу займаємо перед обличчям тривоги свого ближнього? Чи чуваємо й молимося, чи дрімаємо, як апостоли в Гетсиманському саді? І чи сприймаємо Божу волю як «каприз», примус, оскільки «Хтось так вирішив», чи, натомість, бачимо в ній святу волю для добра усіх? І чи приймаючи той факт, що Божа воля є непохитною, погоджуюся на те, що форма її здійснення може бути обумовлена тим, що Божа всемогутність зупиняється перед обличчям свободи Його творіння? Тож якщо і Бог може змінити Свою думку, тоді як Церква може не змінюватися, як ми можемо залишатися непохитними у своїй закам’янілості?

(За матеріалами радіо «ВАТИКАН»)