Нещодавно на одному з сайтів розумних порад (їх чи не більше, ніж самих розумних порад, постійно один одного передруковують) я наткнулася на статтю про звички. Починалась вона з того, що люди не просто так воліють мати певні правила, протоколи та ритуали життя. (А заодно — не просто так їм із цього важко вирватися).

Штука в тім, що напрацьований шлях реакцій не вимагає внутрішніх зусиль. До чого прагне людина, як і весь Всесвіт? — до незбільшення ентропії. Себто що менше зусиль на щось витрачається, то легше воно виконується. Абсолютно нормальний механізм збереження психічної енергії, розумової, емоційної теж, на ті випадки, коли знадобиться вирішувати екстраординарні, нетипові ситуації. Клопіт зазвичай пов’язаний із тим, що коли всі доріжки накатані, то вже ніяких нестандартних ситуацій не хочеться… а також їх починають вирішувати старими напрацьованими способами. Звичними. Бо так простіше. Неполітично нині цитувати російськомовних, але слова Висоцького тут якнайбільш відповідні: «Эй, кто сзади, — делай как я! Это значит — не надо за мной!» Тобто — у кожного таки винятково «своя колія», інакше все втрачає сенс і перетворюється на стандарт, маси, закони соціології…

СВОЯ КОЛІЯ

Папа Франциск — це саме приклад «своєї колії». Чим він і дратує одних та захоплює інших. Прийти до парафіян на околиці як звичайний священик (навіть ризикуючи, що тобі дверей не відчинять)? — так. Ні з того ні з сього «поперек протоколу» поїхати до кардинала Махарського в лікарню, бо треба провідати хворого? Ну так, а зрештою, чому це всіх так здивувало? Тому що Папа Римський — це людина, «пов’язана» протоколами. Розробленими способами реагування. Визначеними, прописаними, зафіксованими і відшліфованими за довгі століття. Це погано? — так, коли заважає людині бути людиною. А Господь (присягаю) не створював Церкви задля того, щоб людина в ній перетворювалася на функціонал. Це добре? — звісно, так, коли допомагає зробити потрібне, бо не треба зайвий раз перейматися, в якій саме кімнаті приймати гостей, чи спочатку обід, а потім екскурсія, чи навпаки…

КІСТЯК ПОТРІБЕН

 Церква це дім. Збудований із живих каменів, за словом Божим. Це, відповідно, означає, що добре, коли ці камені живі, й погано, коли вони кам’яніють, а цей ризик над нами висить завжди. Церква це організм. Який має жорстку структуру, бо не може її не мати, як і наше тіло не може обійтися без скелету. Що, хіба скелет це дуже красиво? — загалом беручи, це прекрасно, але з огляду на функціональність, надійність, інженерний геній творця; однак скелет це символ смерті, ну і взагалі трохи проблемна частина людської біології. Тому скелет Церкви (яка, хоч як крути, є ТІЛОМ), її ієрархія та вся інша бюрократія, — це те, без чого не обійдешся. Півтисячі років тому протестанти спробували зробити «Церкву» без оцих тяжких католицьких структур, піддатних на земні гріхи й хвороби… І все одно прийшли до того ж самого: має бути конкретна побудова, ієрархія, порядок, ну тому що соціум, закони, формування спільнот. За що боролись — ніяк не втямлю, бо прийшли до того ж самого, тільки втративши реальне священство.

БУТИ ЛЮДИНОЮ

А що ж насправді можна зробити, коли маєш справу з давньою і розвинутою структурою, «старими кістками» і всім, що на них закріплене? Наприклад, можна спробувати «бути людиною». Так, як це робить нинішній Апостольский нунцій в Україні, священик дуже розумний, а при цьому приязний, негоноровитий, і (може, власне тому) здатний сказати таку проповідь, що люди не куняють тихцем, а цілий тиждень із захватом обговорюють. Щось таке почав робити Йоан Павло ІІ, який був прозваний «парохом світу». Настоятель парафії. Що дуже нагадує «Щоденник сільського священика» або (вважаю, безсмертного) «Дона Камілло». При цьому він аж ніяк не перестав бути Слугою Слуг Божих, Вікарієм Христа, Верховним Первосвящеником Вселенської Церкви, і що там ще у титулі римських пап. Кароль Войтила, як людина з комуністичного краю, прекрасно знав, що Церква будується насамперед «від серця до серця», а вже потім — усім іншим. Людей радянсько-комуністичного виховання наполегливо і жорстко відучували бачити в іншому ближнього, в них насамперед ламали довіру (порушення горизонтальних зв’язків — запорука успіху тоталітаризму). Папа Войтила намагався відбудовувати це поламане. Чималою мірою йому це вдалося.

НАСКІЛЬКИ НОВИМ Є НОВЕ

На нього і схожий, і не схожий нинішній Понтифік. Він, подібно до Папи Войтили, «виходить в люди» (певно, якби селфі існували за часів Йоана Павла ІІ, він би теж погодився фотографуватися з охочими). Але він набагато пряміший і безпосередніший. Я не пам’ятаю, скажімо, щоби Йоан Павло ІІ під час офіційного візиту раптом сказав: «Ця промова нудна, то я її віддам єпископу, нехай надрукує, а ми з вами зараз просто поговоримо». Папа Франциск із неминучої закостенілості свого ієрархічного місця вибирається «своєю колією». Однак при цьому він, по суті, не робить нічого принципово нового. Не можна ж, справді, назвати принципово новим роблення селфі… Лев ХІІІ став першим папою, якого зняли на кіноплівку, але ж не він причина цього новаторства. Здається, Павло VI став першим папою, який звернувся до вірних по радіо у прямому ефірі… А Йоан Павло ІІ був першим папою-поляком, у чому також його особистої заслуги нема. Тому все, що говориться (і обговорюється) стосовно Папи Франциска, зводиться насправді до того, що він робить нового. І як саме він це робить. А також, у кінцевому підсумку, — наскільки новим є те нове, що він робить…

СИЛА ПРИКЛАДУ

Певною мірою світ і католики дивляться на Франциска зараз десь так само захоплено, як колись дивилися «звільнені від іга структури» протестанти на своїх пасторів. Бо ті були зрозуміліші, ближчі, людяніші, аніж розвинута і розбагатіла католицька ієрархія тих часів. Потім історія все розставила по своїх місцях, що дало підставу Честертону сформулювати фразу про те, що є і прекрасні «патери» (католицькі священики), і геть ніякі пастори. Однак безсумнівно варто відзначити, що гордовитість ієрархії відштовхує вірних, а простота пастиря притягує їх. Простота людяності та здатність бути вищим за протоколи, коли це насправді нічого не міняє і не вирішує, а просто є складовою давніх-давніх традицій… Папа зустрічався з Дональдом Трампом. І з російським патріархом Кірілом. І ще з купою протокольних осіб. Обнімався з мусульманином. Дружить із рабином. Він не Бог, щоби знати всіх і все, але він намагається кожного вислухати. І з кожним поговорити, по змозі без протоколів, бо протоколи штука небезпечна: відчуваючи їхнє обмеження, людина закривається і починає говорити порожні фрази політичного рівня, або ще якісь маловажливі слова-полову. Скільки разів я бувала на урочистих прийомах, де єпископам дарували світи, ікони, статуетки, говорили вітальні слова, а справжні розмови — про те, що болить, що потребує вирішення, що склалося неправильно — починалися аж потім і за зачиненими дверима, за обідом або й по обіді! Хіба привітання і подяки були нещирими? — аж ніяк. Просто це ще далеко не все. І кожен добрий пастир це знає.

НЕПРОТОКОЛЬНИЙ АКЦЕНТ

Під час вітань Трамп сяяв усмішкою, а Франциск виглядав заклопотаним. Чим саме? — хтозна. Але, може, він згадував, як тодішній ще кандидат на президента США відреагував на його слова про будування муру з Мексикою. Тоді на запитання журналістів Франциск висловився так: «Людина, яка думає тільки про будування мурів, а не про ставлення мостів, — це не християнин. Не про таку поведінку говорить Святе Письмо». На ці слова Франциска Трамп, своєю чергою, відреагував так: «Коли терористична організація “Ісламська держава” атакує Ватикан — папа ще дуже цього захоче, і молитиметься, щоб я став президентом!» Десь під таким кутом можна розглядати зустріч Франциска з Трампом. Півгодини, з 8.30 за римським часом, вони розмовляли віч-на-віч. Папа вручив американському президенту примірники своїх повчань та енцикліку, а також — що є несподіванкою у ватиканському протоколі — своє послання на День миру. В новинах це може прослизнути непомітно: ну вручив і вручив, чергові книжечки, хтозна, чи Трамп їх буде читати. Однак цей маленький акцент говорить про важливу річ: Папа знову відхилився від протокольних вказівок, аби щось зробити — щось сказати — чимось вибитися зі стандартного ритму і звернути увагу на потрібне. Я не знаю, чи президент Трамп це зрозумів і оцінив. Сподіваюся, йому пояснять знавці протоколів. Тому що знання протоколів дає ще й можливість побачити більше, ніж відбулося… А ще Папа подарував Трампові невеликий барельєф (пам’ятну медаль) із зображенням оливкової гілки. Здається, цей символ уже нікому пояснювати не потрібно… Американський президент теж «прибув з дарами миру»: привіз бронзовий барельєф із відповідним зображенням та добірку книжок Мартіна Лютера Кінга, висловивши сподівання, що Папі це читання сподобається. Щодо папських подарованих книжок, то він запевнив, що прочитає.

ФРАНЦИСК ПОСЕРЕД НАС

З президентською жінкою Папа теж поговорив «як людина з людиною». Наприклад, вітаючись із Першою леді, він жартома спитав її, чим вона годує чоловіка. «Піццою!» — не розгубилася Меланія. А під кінець розмови попросила Папу, щоб особисто поблагословив розарій, який вона тримала в руці. Журналісти, які відслідковували цю зустріч, занотували, що під час обміну подарунками, вручаючи пам’ятну медаль із зображенням оливкової галузки, Франциск звернувся до президента США: «Я вам це даю, щоб ви були знаряддям миру». Франциск!!! Що ще сказати про «свою колію», якою цей Папа вибирається з офіціозу структур до людських сердець і сумлінь? Що вона — його особиста, проте вона цілком Францискова. В сенсі Святого Бідняка з Асижу. Двоє людей, представники наймогутніших сил планети, кожен на свій спосіб, можуть розійтися холодними знайомими, можуть розійтися політичними супротивниками, можуть стати… знаряддями миру. О Боже, вчини з нас знаряддя Твого миру. Любов хай змінить нас, хай з’єднає нас — відома пісенька. Як це вплине на Дональда Трампа, якщо якось вплине? Не знаю; але, судячи з його поведінки й висловлювань, ця людина теж по‑своєму дуже близька до францисканської простоти… На завершення зустрічі Трамп, прощаючись, сказав Францискові: «Дякую, я не забуду того, що Ви мені сказали». Наш світ складний. Наш світ докопався до бозонів і чорних дір. Наш світ здатен створювати людей поза материнськими тілами, змішувати гени, створювати небачені харчі, техніку й матеріали. Наш світ став настільки складний, що ризикує завалитися від власної обтяженості… І він шалено потребує простоти. Отієї, що «тук-тук це Папа Франциск, можна до вас?» Отієї, що поставить людину, а не прибуток, у центр макроекономічних розрахунків. Тієї, що здатна сказати президентові світової держави-«поліцейського»: будьте знаряддям миру, — а він, стискаючи руку Папи, відповість: «Нам усім потрібен мир

(За матеріалами  CREDO: http://credo.pro/2017/05/183204 Ірина Єрмак)