Панахида на гробі Архіпастиря Скитальців
«Проминули саме тепер 34 роки як бл. п. Архієпископ Іван Бучко простився зі своєю Alma Mater – Колеґією св. Йосафата, з Римом, зосібна з українською громадою і відійшов до Господа», – з таким словом промовив 21 вересня Архієпископ Мирослав Марусин під час Панахиди на гробі бл. п. Архієпископа Івана Бучка, якого поховано в крипті українського собору Святої Софії, що у Римі. На поминальні моління зійшлися церковні достойники та громада Риму. Співслужили з владикою Мирославом Марусином владика Іриней Білик, ЧСВВ, о. д-р І. Музичка, отці Папської Колеґії Св. Йосафата, душпастирі української парафії при храмі Св. Софії.
Владика у своїх спогадах про Архіпастиря Скитальців пригадав, що до останнього дня служив він ще Божественну Літургію, день провів при праці біля свого столика, відповів трьом священикам на їхні листи, а пошти, що прийшла цього дня з-за океану вже не бачив і не читав. Були це напасливі «листи-повчання» від трьох достойних мужів, його давніх приятелів, щедро обдарованих милістю і довір’ям як і немалими допомогами у злиденних повоєнних роках. При заході сонця Владика вийшов на милу йому терасу, поглянув на Собор св. Петра, на Рим і обмінявся ще бадьорими словами зі мною, а на прощання мовив: «Благослови Владико», вступив до молитовниці, а тоді вже на відпочинок – тим разом вічний: Ангел смерти чекав на нього і забрав його праведну душу з собою.
В своїм заповіті Владика Іван виявив своє бажання щодо похорону та могили для вічного спочинку: щоб богослужби були скромні, але достойні; щоб не було промов та панегіриків; щоб вісті в часописах були обмежені до важніших дат з його життя. Бажав спочити в сирій землі, а на могилі – дерев’яний хрест і напис: «Тут спочиває католицький єпископ і просить про молитву за його душу». Так воно не сталося. Не сповнилася воля Владики. На його похорон з’їхались дослівно всі наші владики з країв українького поселення, а Блаженніший Кир Йосиф, Первоєрарх та Ісповідник віри, уподібнився до благообразного Йосифа з Ариматеї і прийняв тіло «того странника, що не мав де голови приклонгити» до нового гробу в усипальниці собору Св. Софії. Некрологи дійсно були скромні, а деякі артикули в часописах були досить сухі. Однак Колеґія Св. Йосафата, як і Отці Василіяни, а з ними Сестри не забувають покійного Владику і щороку моляться при його гробі.
АРХІПАСТИР СКИТАЛЬЦІВ
(історична довідка)
Ось вже минає 117 років від часу, коли у простій побожній родині, в селі Германові, теперішній Тарасівці на Львівщині, прийшов на світ 1-го жовтня 1891 року, славний муж та невтомний духовний пастир для українців-скитальців на чужині, Преосвященний Кир Іван Бучко.
Ця велика і, одночасно, скромна постать Владики Івана своїм життям і посвятою у Божім винограднику змогла зберегти та відкрити сучасним поколінням молодого духовного доросту багатогранну культурну спадщину українського народу, який неперестає переосмислювати у своїх велетнях свою, як національну, так і духовну ідентичність. Перед сучасним поколінням важність такої неповторної особистості, як Преосвященний Владика Іван Бучко, постає перед нами не тільки як сам мемуаристичний фактор, що висвітлює нам сиве історичне минуле XX ст. Цей Апостол віри дарує нам ключ розуміння нашого українського народу, його душі, що виражає себе народом відданим Господу Богові, зі своїм власним іменем, майбутністю, історією, мовою та державністю; але й також ключ розуміння нашого особистого християнського покликання.
Про особу Преосвященного Івана Бучка знаємо досить небагато, бо і не було достатньо написано про діяльність Владики. Досі ніхто ще сміливо не взяв у свої руки справи систематичного вивчення історичного періоду ХХ століття, яке залишило незатертий слід на долі всього людства. Проте, дякуючи Господу Богові за дар життя тим свідкам, які сьогодні нас втішають своєю присутністю між нами, ми можемо дещо кинути світла-правди у це невідоме тривожне минуле, яке в дійсності, є для нас основним матеріалом для вивчення сучасних проблем, як церковних, так і державних. Одним із цих свідків та добродіїв, якого теж можна б назвати, „скарбницею історичної правди” – є Преосвященний Архиєпископ, Владика Мирослав Марусин, який, майже, крок за кроком пройшов життєвий шлях разом зі своїм попередником і духовним наставником, Владикою Іваном, будучи його другою душею та допомогою в апостольській місії.
Зі свідчення Преосвященного Владики Мирослава дізнаємося, що народився Владика Іван Бучко у добрій християнській родині, де батько майбутнього Владики, Григорій Бучко був дяком на селі і дожив глибокого віку та мав щастя читати Апостола на архиєрейській Літургії свого сина, коли цей приїхав як нововисвячений єпископ до рідного села. Мати Агрипина, з дому Бучко, мала великий вплив на виховання і характер сина. Своїх родичів Владика Іван згадував завжди з великим пієтизмом і часто правив Служби Божі за блаженний упокій їхніх душ.
Гімназійну матуру склав Владика Іван 1910 року у Львові й по недовгому ваганні виїхав до Риму на філософсько-богословські студії, де і застала його перша світова війна. Тут у Римі, 21 лютого 1915 року, він був висвячений на священика. Висвятив його болгарський єпископ Лазар Младенов, що жив тоді в Римі, і протягом десяти років був постійним гостем у нашій Семінарії.
Коли Італія проголосила війну Австрії, Українська Колегія отримала наказ покинути італійську територію. Владика Іван більше року перебув у тодішній українській Духовній Семінарії на чужині, в Кромерижі, на Моравії, а по звільненні Західної України від царських російських військ переїхав до Львова і зайняв місце секретаря відомого в історії нашої Церкви отця офіціала Андрія Білецького, що в часі ув'язнення Митрополита Андрія правив Львівською архиєпархією. До Риму Владика повернувся ще раз по війні в 1921-22 роках, щоб тут скласти всі іспити, потрібні до осягнення академічного ступеня. До 1939 року жив і діяв на горі св. Юра.
Коротко перед другою світовою війною виїхав у Південну Америку на Апостольську візитацію вірних українців і по дворічнім перебуванні на американському континенті прибув до Риму. Отож, половину свого життя прожив у Рідному Краю, а другу половину на чужині, у Вічному Місті. Свої архиєрейські завдання виконував він 10 років як помічник Слуги Божого Митрополита Андрія, на горі св. Юра, а 35 років, як другий Апостол Павло, «у мандрівках часто бував, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, часто в пості, а окрім зовнішнього, були й є ще й інші повинності й журба про всі Церкви» (пор. 2 Кор 11, 26-28).
Владика Іван, як добрий пастир, за час свого довгого архиєрейського служіння, так як ніхто інший, вглибився в душу свого народу, і то в усіх часах і відтинках народного життя: в часі воєнного лихоліття і відомої «пацифікації», в часи святкових рухів УМХ та міжнародних Конгресів, в часі візитацій своїх вірних на чужині, по таборах і бараках, зачинаючи від Ріміні, а закінчуючи по готелях Шотландії. Його основними заходами було наладнати церковне життя в післявоєнній Європі, а як результат його праці, зродилися в Європі окремі Апостольські Екзархати. Він був також співбудівничим українських митрополій на американському континенті.
Владика Іван не тільки рятував наших славних «рімінців» від насильної репатріації після Другої Світової Війни, але в таборі Ріміні допоміг заснувати власні українські школи. Його заходами Конґреґація Східних Церков взяла над тими школами протекторат і створила «Римську Шкільну Комісію», заходами якої було затверджено біля 270 дипломів та видано кількасот свідоцтв середньо-шкільної освіти. Із закриттям Духовної Семінарії в Кулемборх, в Голландії, виник проект створення Українського Наукового Інституту. Але не всі бажання могли сповнитись.
Його поміч була звернена на потреби наших науковців, згуртованих у славному НТШ, УВАН та в інших наукових осередках, як і теж в наших вищих закладах: УВУ, УТГІ та в кількох тоді ще існуючих наших гімназіях в Німеччині й Австрії. Владика Іван створив Археологічну Комісію, що видала низку наукових праць.
В самій Італії після війни було понад двадцять тисяч українців, якими треба було заопікуватися. В тому часі, за старанням Владики, приділено кілька мільйонів лір на рімінське шкільництво, роздано потребуючим 15.000 комплектів різного одягу, заплачено близько 100.000 обідів, оплачувано пересічно 60 нічлігів на добу. Наладнано пошту для полонених і вислано їм понад 110.000 різних листів і посилок, роздано втікачам тисячі примірників доброї книжки і різних часописів. А що вже говорити про скитальців у Німеччині, Австрії та інших країнах, які з нетерпінням чекали на можливість еміграції й потребували як моральної так і матеріальної допомоги, це були люди різної категорії: науковці, студенти, хворі, старші, колишні дивізійники, військовополонені, люди з усіх земель України, робітники і селяни, письменники, митці, поети. Опіку над убогими Владика доручив церковній організації «Харітас».
В умовах еміграційного життя багато справ полагоджувалось тільки шляхом кореспонденції. В архіві Апостольського Візитатора знаходиться велике число листів. Протокольні книги самої кореспонденції зі священиками та в церковно-громадських справах за повоєнні роки мають 35.700 реєстрованих справ, тобто 18 томів занотованих рукою листів. Владика мав звичай кожен лист віддавати до протоколу, а при полагодженні справ очікував співпраці своїх співробітників в тому значенні, що подані «чернетки» доповнював або виправляв відповідно до потреби. Листи його мають стиль, а послання є опрацьовані дуже дбайливо.
Якщо поглянути з деякої відстані часу на минулі роки, то можна запитати себе, якою силою одна людина могла довершити так багато справ, будучи в не завжди сприятливих умовах. Відповідь одна: силою молитви, посвяти і жертви. В Римі й у світі стало відомим, що Владика Іван в кожну першу п'ятницю місяця нікого не приймає і з ніким не говорить, бо відбуває свої духовні вправи. Він багато молився і вмів терпеливо зносити прикрощі. А передусім він був сильно свідомий і переконаний в тому, що Божа воля сповнилася на ньому в хвилині, коли мусів покинути Рідний Край і найдорожчу особу Митрополита Андрія, щоб у Римі й у світі, в часі найбільшої всенародної скорботи, бути речником нашої Церкви та її поневолених Владик, священиків і вірних.
Список довершених, Владикою Іваном, діл в повоєнному часі довгий і має велику цінність. Потрібно тут згадати: Святкування і паломництво до Риму з нагоди Святого Ювілейного Року 1950, великі торжества з нагоди 700-ліття коронації короля Данила Галицького, 1000-ліття хрещення блаженної княгині Ольги і зв'язані з цим паломництва до Люрду та інших чудотворних місцевостей, утворення Малої Семінарії в Люрі біля Орлеану, а потім щасливе перенесення її до Риму, де ця школа у великому, гарному будинку, подарованому Папою Пієм XII, працює посьогодні. Владика започаткував беатифікаційний процес Слуги Божого Андрія, для науковців НТШ придбав дім у Сарсель (у Франції), за його почином постало на терені Західної Європи поважне число наших громадських осередків, в перше десятиліття після війни він сам посвятив новозбудовані або набуті храми в Лондоні, Манчестері, Рочдейлі, Ноттінґгамі, Шарльруа, Льєжі, Новому Ульмі та в інших містах. Його щорічні пастирські подорожі тривали не менш трьох місяців, звичайно поїздами, з відправами Архиєрейських Літургій, проповідями, численними аудієнціями, відвідинами церковних та державних чинників. Сміло можна сказати, що нема на світі такої частки землі, де живе українська людина, і не стояла б там нога цього невтомного Архипастиря.
Завдяки такому церковному велетню, вірному святителю й Христовому пастирю, світ збагатився на неповторну і живу харизматичну особистість, що зуміла всім життям зміряти глибоку українськість свого народу та донести її найпростішій людині. Вся праця Преосвященного Владики Івана Бучка була насичена духом посвяти, в якій Владика намагався у всій його силі і духовній красоті охопити будь-який прошарок існування українця на чужині, починаючи розвивати і будувати його від звичайної побутової сфери, і таким чином, довершуючи його у площині вже нової церковної та національно-політичної дійсності.
Владика Бучко належить до покоління, яке постійно нам пригадує велич Божого провидіння над українським народом, про що свідчить титанічна апостольська праця самого Архипастиря для скитальців. Все життя такої людини що служила Божій правді та була на сторожі людської душі, надало змогу сьогодні заговорити новим українцям про своє минуле, теперішнє та майбутнє. Тому, нехай цей ювілейний спогад стане для нас усіх як Божа милість, яка у кожний час і кожний історичний момент дарує усім світильника віри, який перебуватиме завжди зі своєю Церквою і нацією "у дні торжеств і бід народних".
Преосвященний Владика Іван Бучко тепер з вічності споглядає на нас і невпинно закликає бути прив’язними до правдивої Христової Церкви, будучи послушними в любові тому єдиному керманичу, що його сам Господь поставив на землі, Святішого Отця Папи Римського, що є правдивим і непомильним Учителем Христової Правди.
Для веб-сторінки історичні матеріали подав,
о. Прокопій Лотоцький, ЧСВВ
