Похорон єпископа Софрона Дмитерка, ЧСВВ
5 листопада 2008 року Божого на 92-му році життя в монастирі Сестер Служебниць, що на вул.Коломийській в Івано-Франківську, перестало битися серце Преосвященного Владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ – вислуженого Єпископа Івано-Франківської єпархії УГКЦ.
Владика Софрон постійно проживав в цьому монастирі після того, як в 1989 році переїхав з Коломиї, щоб тут, в Івано-Франківську, розпочати відновлювати зовнішні офіційні структури Івано-Франківської єпархії УГКЦ та продовжувати керівництво єпархією.
Цей розбудований дім тепер можна назвати монастирем, а в той час владиці Софрону належали тільки дві невеликі кімнати, одна з яких служила за каплицю і спальню, і вітальню. Тут Владика приймав також відвідувачів. Вузький коридор служив за почекальню. На ганку була невелика кухня. В другій кімнаті, що на горищі, проживали Сестри.
Це була і перша канцелярія Єпархії, коли перед поїздкою М.Горбачова до Папи, було офіційно оголошено про дозвіл на реєстрацію греко-католицьких громад.
На тривожне повідомлення Сестер про важкий стан Владики Софрона, який вже 9 днів не приймав ні їжі, ні води, Владика Іриней Білик, ЧСВВ, теперішній канонік Папської Базиліки Санта Марія Маджоре, приїхав ще напередодні, побачився з живим, але вже згасаючим своїм духовним наставником і святителем, можливо вже востаннє.
Після довготривалої зустрічі з владикою Софроном в присутності о.Володимира Палчинського та Сестер Служебниць, Владика Іриней попрощався та відбув на нічліг до монастиря Сестер Пресвятої Євхаристії, що знаходиться неподалік, на одній із сусідніх вулиць, домовившись з Сестрами про ранкову Літургію біля вмираючого Владики. Та Владика Софрон, дочекавшись на свого вірного помічника Владику Іринея і попрощавшись - на світанку заснув вічним сном.
Коли Владика Софрон спочив у Господі в 5 годині 15 хв.ранку, біля нього були сестри Служебниці. Відразу прибули: о.Володимир Палчинський, ЧСВВ – духівник Владики, о.міт.Володимир Чорній – канцлер Єпархії, о.міт.Іван Репела – декан Івано-Франківський. Згідно приписів Церкви було здійснено облачини Владики в Єпископські ризи. Після цього, прибув Єпископ Іриней, тіло Владики Софрона перенесли в каплицю монастиря Сестер і згідно вчорашньої домовленості, було відслужено останню Літургію в цій каплиці за участю, але вже мовчазного Владики Софрона.
Архієрейську Літургію очолив Преосвященний Владика Іриней Білик, ЧСВВ – Канонік Папської Базиліки Санта Марія Маджоре. З ним співслужили о.міт.Володимир Чорній – Канцлер Єпархії, о.міт.Іван Репела – декан Івано-Франківський і о.Роман Влашин – останній капелан при хворому владиці при милому співі Сестер Служебниць, які до останньої хвилини перебували при вмираючому Владиці.
В свойому прощальному слові владика Іриней пригадав, як тут, «… до дорогого нашому серцю, Владики Софрона, нашого духовного батька і наставника, з різних нагод і потреб, приходили на пораду Отці, Сестри, віруючі, представники різних гілок влади, політичні і національні провідники. А тепер він зібрав нас тут, цього тривожного ранку, на прощальну зустріч - спільну Божественну Літургію за його щасливий відхід, бо вже більше ніколи він не повернеться до цього свого затишного і милого йому куточка, що не хотів його проміняти навіть на більш вигідне чи зручніше помешкання.»Відтак прибув Владика Володимир Війтишин, Єпарх Івано-Франківський, який у співслужінні з Владикою Іринеєм Біликом та разом з прибулими о.міт.д-ром Олегом Каськівим – ректором Івано-Франківської семінарії, о.Нікодимом Гуралюком, ЧСВВ, настоятелемм Погонського монастиря і о.міт.Іваном Шевчуком, віце-канцлером єпархії відслужили панахиду за помершого єпископа Софрона.
В свойому прощальному слові владика Володимир нагадав про «довголітнє жертовне служіння Сестер Служебниць біля владики Софрона і,особливо, їх ретельний догляд за важко хворим Владикою в його останні дні». На закінчення владика Володимир висловив щиру подяку преподобним Сестрам Служебницям за цю ревність і дбайливий догляд владики Софрона Дмитерка.
Після цього тіло покійного було перевезено до храму Царя Христа Отців Василіян, де відразу чисельно зібраними Отцями і за участю багатьох вірних була відслужена заупокійна Літургія.
Увечері цього ж дня, о 18.00 год. в монастирському храмі Христа Царя Владики Софрон Мудрий та Іриней Білик очолили Архієрейський Парастас в співслужінні отців Василіян, духовенства Івано-Франківської та сусідніх єпархій, Сестер різних монаших Згромаджень та численних віруючих.
Наступного дня, 6 листопада, о 10.00 год. владики Володимир Війтишин, Софрон Мудрий та Іриней Білик очолили Архієрейську, заупокійну Літургію у співслужінні отців Василіян з протоігуменом о.Іоанікієм Чверенчуком та священиками інших згромаджень і єпархій.
Високопреподобний о.Теодозій Янків, ЧСВВ у своєму прощальному слові зокрема сказав, що «стоїмо біля домовини великого монаха, патріота свого чину, священика, владики, який був для нас духовним батьком. Цю духовність він пізнав, полюбив до глибини душі і реалізував в служінні Господеві та людям. З ним постійно перебувала сила духу, він не зламався в час гоніння Церкви, а своїм прикладом життя, молитвою і працею залучав інших йти такою дорогою. Владика постійно перебував в діалозі, в якому завжди відповідав: «Так Господи, люблю тебе». Ці слова була закріплені свідченням життя, коли Владика свідчив про сильну і безмірну Божу любов, несучи її до кожного серця… ».
Після Архиєрейської Літургії тіло Владики, процесійно, через центр міста, було перенесено до катедрального собору Воскресіння ГНІХ. На початку похоронної процесії несли процесійні хрести і хоругви. За хоругвами сестри-монахині несли живі квіти. При співі сотень священиків, семінаристів, монахів та монахинь і тисячі віруючих процесія розтягнулася на декілька кілометрів. Рух транспорту був зупинений. Домовину несли по черзі священики різних єпархій та члени різних монаших спільнот. Місто прощалось із своїм великим Архієреєм.О 18:00 год. в катедральному соборі Святого Воскресіння владики Володимир Війтишин та Іриней Білик очолили Архієрейський Парастас. Після чого єпископ Іриней звернувся до присутніх з прощальним словом, згадавши коротко про основні віхи жертовного богопосвяченого життя владики-патріота, владики-ісповідника (див. текст прощального слова).
Моління і прощання з великим Архієреєм продовжувалися цілу ніч, священики читали Євангелію. З Владикою Софроном Дмитерком, ЧСВВ прийшли попрощатися представники інших конфесій, зокрема УПЦ КП – разом з своїм Владикою Йоасафом Василиківим, представники УАПЦ.
Наступного дня, 7 листопада, чин похорону розпочався заупокійною Архієрейською Літургією, яку очолив Блаженнійший Любомир Гузар – Глава УГКЦ в співслужінні Архієпископа Івана Юрковича – Апостольського Нунція в Україні та Преосвященного Владики Володимира Війтишина – Єпарха Івано-Франківського, єпископів УГКЦ та РКЦ, священиків різних єпархій та монаших згромаджень УГКЦ.
В час Літургії Блаженнійший Любомир виголосив прощальну промову в якій зазначив: «… 40 років Єпископського служіння покійного Владики. Останні роки ми його не бачили в житті Церкви, але сьогодні дякую Вам за те, що Ви його не забули. Сьогодні дякую всім єпископам УГКЦ та єпископам РКЦ, які так чисельно прибули в сьогоднішній день, щоб провести Владику Софрона в останню дорогу. Дякую всім молодшим і старшим, які прийшли, щоб попрощатися з Владикою і вшанувати його пам’ять. В традиції церкви є звичай ставити тіло священнослужителя лицем до народу, бо коли б прийшов Господь і підняв усопшого, то б він зразу ж говорив би до Вас. Тому сьогодні хочу сказати від імені Владики до Вас. Про, що Владика говорив в своїх приватних розмовах? Він говорив з великою вдячністю про своїх батьків, які підтримали його покликання і сприяли його розвитку. Сьогодні Владика промовляє до Вас, батьки: «Шануйте і підтримуйте покликання своїх дітей…», звертається він до Вас своїми устами, знаючи, що колись потрібно прийти новим поколінням на місця теперішніх єпископів, священиків, монахів. Якщо маєте це покликання, то цінуйте його і дякуйте Богові за нього. Дякуємо і тобі, брате, за твоє покликання, яке ти здійснив сповна. Це був шлях терпінь, шлях тернистий, але ти вистояв. Сьогодні ми повертаємо тебе у землю, з якої ти був узятий, хоч це болісно і сумно, але ми поручаємо тебе Богові, який приймає тебе, як сина. Дорогий брате – молися за нас».
Після Літургії з словами прощання звернувся до всіх Архієпископ Іван Юркович – Апостольський Нунцій в Україні, який висловив свої співчуття і передав слова скорботи Державного Секретаря Його Святості Бенедикта Папи Римського, Кардинала Тарчізіо Бертоне. Єпископом Луцьким РКЦ Маркіяном Трофим’яком було зачитані слова щирого співчуття від Кардинала Мар’яна Яворського та Архієпископа-Коад’ютора Мечислава Мокшицького.
На завершення спільної молитви владика Володимир Війтишин, правлячий Архієрей Івано-Франківської єпархії УГКЦ, виголосив прощальне слово, в якому зазначив про важливість і значення ревного служіння подвижника УГКЦ єпископа Софрона Дмитерка. ЧСВВ, подякував за присутність і спільну молитву Блаженнійшому Любомиру, Папському Нунцію в Україні Архієпископу Івану Юрковичу, всім присутнім Єпископам УГКЦ та РКЦ, сестрам Служебницям, які до останнього дня опікувались Владикою, всім священикам, всім монахам і монахиням, представникам місцевої влади, які завжди допомагали Владиці і сьогодні прийшли провести Владику в останню дорогу, всім вірним. Висловив Владика Володимир також слова співчуття всім рідним і близьким, хто знав Владику Софрона.
Після прощального слова Єпарх Івано-Франківський зачитав прощальну молитву та молитву на полиття навхрест обличчя єлеєм, згідно обряду Архієрейського похорону, що довершив Блаженнійший Любомир, покривши обличчя покрівцем із Архієрейських риз.
Процесійно домовину з тілом Владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ було перенесено і складено до гробниці в крипті Катедрального Собору Святого Воскресіння і опечатано присутніми Єпископами аж до другого приходу Христового.
Зі святими упокой душу усопшого Архієрея нашого Софрона , де немає ні болісті, ні печалі, а життя безконечне.
ВІЧНА ЙОМУ ПАМ'ЯТЬ!
Прощальне слово
Прощальне слово єпископа Іринея Білика, ЧСВВ, Каноніка Римської Папської Базиліки Санта Марія Маджоре, в Катедральному Соборі Христового Воскресіння в Івано-Франківську на Архієрейському похороні померлого Єпископа Софрона Дмитерка, ЧСВВ, 6 листопада 2008 року Божого
Архієреї Твої, Господи, зодягнуться в правду, і преподобні Твої вельми радітимуть, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні, а пам’ять про праведника буде вічна
Дня 5 листопада 2008 року Б.сколихнулася Галицька земля – до тихої обителі жертовних Сестер Служебниць в Івано-Франківську, де було миле і затишне пристановище праведного і боголюбивого Архієрея Софрона, якого від народження сподобав собі Господь, тож і благословив його довготою літ; на світанку був посланий Богом Ангел Смерті, щоб оселити Владику на місці світлому, на місці квітучому, на місці спокійному, де немає болізні, печалі і зітхання, а життя безконечне.
Великий Архієрей нашого часу, ісповідник віри, Добрий Пастир, який взяв на свої рамена свій хрест і хрест свого народу та разом з Христом поніс його на Голгофу. Виховав і висвятив для нашої Церкви не одне покоління ревних душпастирів, велику духовну армію. Непохитно і виразно стояв на засадах Католицької Церкви і в цьому утверджував Народ Божий, доручений Церквою його дбайливій опіці.
Був улюбленцем і гордістю Василіянського Чину, бо сам був Великим Василіянином і одним із його наріжних каменів. Виховав і висвятив для Католицької Церкви не одне покоління монахів-священиків та трьох підпільних єпископів, один з яких має це слово до Вас.
Тепер відійшов по заслужену нагороду і поселився там, де світить сонце невечірнє.
Народився 1 червня 1917 року в селі Бичків на Тернопільщині. При св. Хрещенні отримав ім’я Степан. Батько Михайло служив священиком спочатку у Бичківцях, а потім у селі Мишків Заліщицького деканату.
У Мишкові з семи років почав ходити до вселюдної початкової школи, а після її закінчення вступив у Тернопільську гімназію. Відвідував цей заклад чотири роки, аж поки польський уряд не закрив його. Через тривалий час він зумів відновити свою освіту у Станиславові.
Серйозно почав цікавитись монашим життям, навчаючись ще у Станиславівській гімназії.
У 1932 році, після вступних іспитів, Степана Дмитерка прийнято до новіціату оо.Василіян, де він після шести місяців прийняв облечини, отримавши монаше імя Софрон.
Після новіціяту продовжував свої студії по монастирях і готувався до священства. Риторики і філософії вчився у Кристинополі, теології – у Лаврові. Якраз там його захопила війна. Після довгих поневірянь студенти-монахи опинилися в Чехії, де були прийняті на навчання у семінарію в Оломовці на Моравії.
Незабаром німці прогнали Братів Василіян з Оломовець і вони знайшли пристанище аж у Празі, у Карловім університеті. Було це 1940 року.
Після тайного висвячення Єпископом Миколою Дудашем Братів Василіян на священиків, гестапо усіх заслало на каторжні роботи по всій Чехії. Софронові Дмитерку випало працювати в Моравській Остраві на шахті “Кароліна”. Замолоду взяв хрест свій і побожно пішов за Христом.
У 1943 році частина молодих ієромонахів поїхала на Захід далі вчитися, кількох (серед них – о.Софрона Дмитерка) повернуто до Львова.
Після кількох місяців перебування у Львові, о.Софрон Дмитерко був направлений у Бучач префектом чоловічої гімназії при Василіянському монастирі.
З приходом більшовицької влади усі священики, які не перейшли на православ’я, змушені були вести нелегальний спосіб діяльності. Богослуження віправляли таємно, по хатах, всюди, де тільки люди зверталися по духовну опіку. Так було в селі Яківка, коло Обертина, в Коломиї, Долині, у Львові, у Ланчині Надвірнянського р-ну, в Яремчі, в Чортківському і Заліщицькому районах Тернопільської області та в багатьох інших місцях.
Вже від перших років священства він відзначався ревністю і відповідальністю в своєму душпастирському служінні для добра Церкви і свого Народу, засвідчуючи свою милосердну любов до Бога і ближнього, подаючи потребуючим всіляку духовну послугу, не зважаючи на смертельну небезпеку. Хто бо не подивляв його терпеливості, співчуття до бідних й утіхи для терплячих.
30 листопада 1968 року, 40 років тому, під покровом ночі на приватній квартирі, де проживала монахиня Віра та її сестра Софія Девосир, які і були єдиними свідками, боголюбивий о.Софрон, з огляду на канонічні потреби Ц. і прохання хворого вл.Івана Слезюка та за згодою вищих настоятелів Василіянського Чину, прийняв єпископські свячення - цю нелегку і відповідальну перед Богом і Церквою, ношу Христа ради.
Вл.Софрон дістав нагоду поширити межі своєї милосердної любові, як єпископ-коад’ютор з правом наступництва
В 1973 році, 2 грудня, після смертельного опромінення в казематах КДБ, відходить у вічність блаженний єп.Іван Слезюк, тож в ці важкі часи воюючого атеїзму, коли народ був у кайданах, Церква в руїні, а ворог навіть молитись не давав, вл.Софрон виявився немов живою іконою Доброго Пастиря, готового на цілопальну жертву за свій народ, потішаючи та підтримуючи своїх вірних натхненними й повними доброзичливості словами та всякою духовною послугою.
В 1973 році Єпископа Дмитерка несподівано заарештували. а у січні, на саме Різдво 1974 року, відбувся суд, який присудив два роки тюремного режиму.
Вже не було Різдвяних Свят, не було чути коляди. Пресвята Родина втікала від лютого Ірода в Єгипет, а невинно засудженого, за сфабрикованою справою Єпископа тогочасні Іроди погнали етапом до присілку Лєнінскоє, що на Луганщині у 38-му зону.
Залишилась страдаюча заплакана старенька мати, народ Божий осиротів, але вівці не розбіглися, бо з ними духовно і молитовно перебував їхній Пастир.
З огляду на вже немолодий вік, у в’язниці Владика Софрон виконував обов’язки сторожа, потім працював на інших примусових роботах.
По двох роках Владика був звільнений. Повернувшись, виконував працю кочегара у Коломиї, а згодом працював на заводі. Підпільно обслуговував вірних, уділяючи Святі Тайни та відправляючи Служби Божі, та, насамперед, займаючись вишколом молоді – майбутнього нашої Церкви і Народу.
Після звільнення з ув’язнення у 1975 р., поряд з цивільною працею, Владика Дмитерко виконував свої єпископські обов’язки. Робив різні зарядження, полагоджував спірні питання разом з іншими єпископами, готував до висвяти підпільних семінаристів.
Він невтомний Пастир Божого стада засівав Боже Слово в спраглих душах Українського народу, молоді, інтелігенції, плекав майбутні покликання до монашого і священичого станів, був духовним провідником монаших спільнот, реколектантом і активним душпастирем. Вірні його любили і шанували, а вороги боялись.
З початком 1989 року, на світанку свободи нашої Церкви і Народу, Єпископ Софрон Дмитерко перейшов на легальне становище, ревно продовжуючи виконувати свій архипастирський обов’язок, а вже 16 січня 1991 року Слуга Божий Іван Павло ІІ, тогочасний Папа, підтвердив його ординарієм Івано-Франківської єпархії.
За свободою нашої Церкви Господь воскресив і Україну до нового життя, важкий камінь тоталітарного комуністично-атеїстичного режиму був відвалений. Церква вийшла з катакомб духовно сильною, але як і воскреслий Лазар, була фізично ослаблена і пошматована. Всю енергію і всі сили Преосвященний Софрон посвятив на духовне відновлення та оживлення і становлення зовнішніх структур Івано-Франківської єпархії, яка була і є однією з найбільш розвинених в нашій Церкві.
Підтримуваний Божою благодаттю, він до кінця своїх днів пройшов переможним шляхом, зберігаючи вірність і ревність Апостольському Престолу і Святішому Отцеві, засвідчуючи своїм життям, будучи великим Патріотом нашої Церкви і УкраїнськогоНароду.
22 грудня 1997 року Святіший Отець Іван Павло ІІ поблагословив прохання Кир Софрона Дмитерка та рішення Синоду Єпископів УГКЦ про його емеритуру.
Хоч уже важко хворий, владика-емерит, наскільки йому дозволяло здоров’я, ревно виконував архіпастирські обов’язки, продовжував добрими порадами, мудрими настановами та прикладом свого стражденного терплячого життя утверджувати у вірі братів своїх і найменших.
Свої страждання та болі жертвував за Церкву та наш багатостраждальний Український народ. До останньої хвилини свого життя владика Софрон перебував під жертвенною опікою Сестер Служебниць.
Слуго добрий і вірний! У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана (Мт 25, 23).
Молимося, щоб Господь прийняв цілопальну жертву його життя та нагородив його вінком нев’янучої слави, а його світлий образ нехай буде заохотою для всіх нас в ревному служінні на славу Божу та добро нашої Церкви й Українського народу
Вічна йому пам’ять!
