Прощальне слово на панахиді за новопреставленого Архієпископа Мирослава Марусина в Папській колегії Святого Священомученика Йосафата в Римі 21 вересня 2009 року Божого (оновлено)
Дорогі в Христі!
Сьогодні, 21 вересня 2009 року Божого, в празник Різдва Пресвятої Богородиці, перестало битися серце Великого Архієрея нашої Церкви, сина Української землі, великого Патріота України – Архієпископа Мирослава Марусина, вислуженого Секретаря Священної Конґреґації для Східних Церков.
За дивним Божим Провидінням, в 35-у річницю відходу у вічність слуги Божого Архієрея Івана Бучка – Архіпастиря скитальців, коли сьогодні Преосвященний Мирослав збирався, як і кожного року з панахидою на гріб свого вчителя, наставника і Святителя Кир Івана, Господь Бог покликав дорогого нашому серцю і нашій пам’яті владику Мирослава до щасливої вічності, щоб сьогодні, вже разом, обидвоє, заслужені Архієреї нашої Церкви разом заспівали перед Престолом Всевишнього Велике Славословіє і Подячний Гімн Господеві за свободу нашої Церкви і Українського народу, про яку вони мріяли, за неї просили у Всевишнього, за неї страждали.
Коли наша Українська земля була покрита густими безпросвітними хмарами воюючого атеїзму, коли народ був в кайданах, край у руїні, а ворог навіть молитись не давав, Боже слово Кир Мирослава через хвилі Ватиканського радіо проникало в кожну Українську християнську хату, в кожне спрагле Божого слова українське серце. Бо його слова були для нас потішаючі, вселяли надію і додавали сили в боротьбі проти ворога, який намагався вирвати віру з нашого серця, але його слова були також грізними і попереджаючими до тих, хто намагався погубити душу й тіло нашого народу. Вчора, 20 вересня, коли наша Церква в Україні урочисто і велично відзначала 20-у річницю виходу з катакомб і воскресіння та вшановували єпископів, священиків, монахів і монахинь та всіх вірних, які виборювали свободу нашої Церкви в Україні, не зважаючи на переслідування, небезпеку ув’язнення і тюрми; коли безстрашно маніфестували навіть в Москві, на Арбаті, перед цілим світом, що УГКЦ живе в душах мільйонів українського народу, бо «…не вмирає душа наша, не вмирає воля наша…». Також найвищими словами подяки необхідно вшанувати і Кир Мирослава Марусина, бо у вистражданій свободі нашої Церкви є і його духовні страждання, бо коли ми в Україні не могли говорити про нашу Церкву, він за нас говорив перед світом, коли ми не могли свідчити світові про нас, він свідчив за нас. За це йому наша шана і подяка, а від Господа нехай буде благословення.