На запрошення впр. о.Павла, ігумена монастиря ЧСВВ в Дрогобичі, та прп.о.Софрона, ЧСВВ, пароха храму  Вознесіння Господнього,   та з благословення владики Юліана Вороновського, єпарха Самбірсько-Дрогобицького, до храму  Вознесіння Господнього в Дрогобичі прибув єпископ Іриней Білик, ЧСВВ, канонік Папської Базиліки Марії Більшої з Риму, якого тепло зустрічали священики та парохіяни,тим більше, що це перший візит єпископа на цю парафію. Владика очолив Божественну Літургію, виголосив повчальне слово та уділив всім своє Архієрейське благословення.

Дорогі в Христі:

Високопреподобний о.Ігумен, преп. і всеч. Отці, преп. Брати і Сестри! Дорогі в Христі Брати і Сестри!

Щиросердечно вітаю всіх Вас нашим українським християнським привітанням:

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!

З приємністю і радістю прибув я до Вас з Апостольської Столиці, з Вічного Міста Риму, щоб розділити з вами урочистість сьогоднішнього Вашого храмового свята - Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа  і уділити Вам своє Архієрейське благословення!

Дорогі в Христі! Сьогодні свята Мати Церква закликає нас в духовну подорож на Оливну гору, на якій наш Спаситель після Святої Тайної Вечері розпочав  хресну дорогу терпіння, страждання і пониження, обливаючись кривавим потом «задля нас людей і нашого ради спасіння». Та сьогодні ця гора стає горою тріумфу і прослави, бо сьогодні Христос возноситься на небо і сів праворуч Бога Отця, звідки прийде зі славою судити живих і мертвих, і його царству не буде кінця.

Свято Господнього Вознесіння наступає завжди 40-го дня по Христовому Воскресінні, у четвер.

Св. Іван Золотоустий у своїй проповіді підкреслює значення події Христового Вознесіння для нас: "Сьогодні людський рід остаточно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити навіть на землі, — вознесені на небо. Сьогодні стаємо спадкоємцями небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й успадковуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима".

Проте, свято Вознесіння Господнього говорить нам не про те, що Господь відійшов кудись далеко від людей і від світу. Вознесіння Христа   Вознесіння Христа означає, що Він більше не належить до світу тління і смерті, яка обмежує наше життя. Вознесіння означає, що Він повністю належить Богові. Він - Син Предвічний - привів нашу людську природу перед обличчя Бога, Він приніс зі Собою Тіло і Кров у преображеному вигляді.

Людина знаходить місце в Бозі; через Христа людська істота була введена в саме життя Бога. І оскільки Бог обіймає і підтримує увесь всесвіт, Вознесіння Господнє означає, що Христос не віддалився від нас, але що зараз, дякуючи Його перебуванню з Отцем, Він близький кожному з нас, навіки. Кожен з нас може звертатися до Нього на "ти"; кожен може взивати до Нього. Господь завжди знаходиться поряд з нами. Це ми можемо внутрішньо віддалятися від Нього, це ми можемо жити, відвернувшись від Нього, але Він чекає нас завжди, і завжди знаходиться поряд з нами.

Читання сьогоднішньої Божественної Літургії дозволяють нам краще зрозуміти, до чого конкретно зводиться перебування Господа поруч з нами. Господь обіцяє Своїм учням зіслати Святого Духа. Перше читання говорить нам, що Дух Святий буде "силою" для учнів, а св. Євангеліє додає, що Він буде їх навчати Істині у всій повноті. Ісус сказав усе Своїм учням, будучи сам живим Словом Божим. Бог не може дати більше, ніж Себе самого. В Ісусі Бог дарував нам усього себе самого - Він дарував нам усе. Не може бути жодного іншого об'явлення, здатного звістити більше або доповнити яким-небудь чином об'явлення Христа. 

Саме тому християнське об'явлення є водночас вічно давнім і вічно новим, тому все було нам дароване раз і назавжди. Кожне покоління увесь час вчиться чогось нового в невичерпній зустрічі з Господом - зустрічі, посередником якої є Дух Святий. Таким чином, Дух Святий є силою, через яку Христос дає нам відчути Свою близькість.

У першому читанні є ще такі слова: "Будете Моїми свідками". Воскреслий Христос потребує свідків, які зустрічали Його, Він потребує людей, котрі близько Його знали через силу Святого Духа, людей, які, так би мовити, доторкались до Нього рукою, могли свідчити про Нього.

Саме так Церква, сім'я Христова, зросла від "Єрусалиму ... до краю землі", - як говориться у читанні на св. Літургії. Церква була побудована за допомогою свідків - починаючи від Петра і Павла, і від Дванадцятьох, та закінчуючи всіма чоловіками і жінками, сповнених Христом, які століттями підтримували (і будуть підтримувати), завжди по-новому, вогонь віри.

Кожний християнин, по-своєму, може і повинен бути свідком Воскреслого Господа. Читаючи імена святих, можемо бачити, що вони були (і продовжують бути) передусім звичайними людьми, людьми, від яких сходило (і сходить) яскраве світло, що веде до Христа.

Однак ця симфонія свідчень має також чітко визначену структуру: наступникам Апостолів слід свідчити перед народом, щоби нитка цих свідчень ніколи не переривалась у часі. У Святій Тайні єпископської хіротонії вони отримують владу і благодать, які необхідні для цього служіння. У цьому колі свідків Наступник Петра має особливе завдання. Петро був першим, який висловив в імені Апостолів ісповідування віри: "Ти -Христос, Син Бога Живого" (пор. Мт. 16, 16). У цьому полягає завдання усіх Наступників Петра: стояти на чолі ісповідування віри в Христа, Сина Бога Живого. Катедра Риму - це, передусім, Катедра символу віри. З висоти цієї Катедри Єпископ Риму покликаний постійно повторювати: "Dominus Iesus" - "Господь Ісус", як пише Павло у своїх Посланнях до Римлян (10, 9) і Коринтян (1 Кор 12, 3).

Катедра Петра зобов'язує того, хто сходить на неї, говорити, - як уже сказав Петро в момент духовної кризи учнів, коли багато з них відійшло від Ісуса: "Господи, а до кого ж іти нам?

Це ж у Тебе - слова життя вічного! Ми й увірували і спізнали, що - Божий Святий" (їв 6, 68-69). Той, хто возсідає на Катедрі Петра, повинен пам'ятати слова, які Господь сказав Петрові під час Тайної Вечері: "... а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів..." (Лк 22, 32).

Той, хто виконує Петрове служіння, повинен усвідомлювати, що є чоловіком слабким, наскільки слабкі його власні сили, і він постійно потребує очищення і навернення. Але йому також дано усвідомлення того, що до нього від Господа йде сила для утвердження своїх братів і об'єднання їх в ісповідуванні Христа Розп'ятого і Воскреслого.

У першому посланні апостола Павла до Коринтян подано найдавнішу розповідь про воскресіння, яку ми знаємо. Павло точно відтворив її, посилаючись на свідків. Апостол спершу розповідає про смерть Господа за наші гріхи, про Його поховання, про Його воскресіння на третій день, а потім говорить: "Христос з'явився Кифі, потім Дванадцятьом" (пор. 1 Кор 15, 4). Таким чином, ще раз коротко викладено значення доручення, яке було залишене Петрові до закінчення віку: бути свідком Воскреслого Христа.

Єпископ Риму возсідає на його Катедрі, щоби свідчити про Христа. Таким чином, Катедра є символом "учительської влади", тої влади повчання, яка є головною частиною доручення

зв'язувати і відпускати, даного Господом Петрові, а слідом за ним - і Дванадцятьом.

У Церкві Священне Писання, розуміння якого зростає під впливом Святого Духа, і служіння автентичного пояснення, яке дане Апостолам, нерозривно між собою пов'язані. Там, де

Священне Писання відділяється від живого голосу Церкви, воно стає предметом суперечок експертів. Без сумніву, все, що вони хочуть сказати - важливе і цінне; праця учених є для нас значним підґрунтям, щоби ми могли зрозуміти той живий процес, під час якого укладалось Писання, і зрозуміти, таким чином, його історичну вартість.

Але наука сама по собі не зможе дати нам остаточного пояснення, вона не здатна дати нам у поясненні ту впевненість, з якою варто жити і за яку варто навіть померти. Тому потрібні вищі уповноваження, які не можуть випливати з людських можливостей. Тому потрібний голос живої Церкви, тої Церкви, яка повірена Петрові і Колегії Апостолів аж до кінця віків.

Ця влада навчати лякає багатьох людей у самій Церкві й за її межами. Вони запитують себе, чи не загрожує ця влада свободі совісті, чи не є вона якоюсь зарозумілістю, яка протиставляється свободі думки? Це не так. Влада, дана Христом Петрові і його наступникам - це, в абсолютному значенні, наказ служити. Влада навчати в Церкві включає у себе обов'язок слухняного служіння вірі. Папа не є якимсь абсолютним сувереном, чиї думки і бажання сприймаються як закон.

Навпаки, служіння Папи - це гарантія слухняності Христові і Його слову. Папа не повинен проголошувати свої ідеї, але нагадувати постійно самому собі і Церкві про слухняність Слову Божому, перед будь-якими намаганнями переробити його, а також протиставитись будь-яким проявам користолюбства.

Це чинив Папа Іван Павло II, коли у відповідь на всі намагання пояснити свободу в користолюбних цілях, прикриваючись благом людини, настійливо підкреслював недоторканість людини, недоторканість людського життя від зачаття до природньої смерті.

Свобода вбивати - це не свобода, але тиранія, яка веде людину до рабства. Папа усвідомлює, що в своїх рішеннях він пов'язаний з великими спільнотами віри всіх часів, що, приймаючи якісь рішення, він зобов'язаний зважати на пояснення, що склалися протягом у

з "Календаря місіонаря 2006"

Пам'ятники трьох перших сторіч нічого не говорять про цей празник. Не згадує про нього й письменник Оріген (Ів. 251), який перераховує християнські празники в 8-ій книзі свого твору "Проти Цельсія". Знавці обряду є тієї думки, що в перших трьох століттях цей празник святкували враз з празником Зішестя св. Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесінням, а тільки "сороковим днем після Пасхи".

В 4-му столітті празник Господнього Вознесіння стає загально знаним. Історик Сократ (†к. 440) називає його "всенародним празником" (Історія Церкви, 7, 26).

Празник Вознесіння звеличили своїми проповідями св. Іван Золотоустий, св. Григорій Ніський, св. Епіфан Кипр-ський, Лев Великий й інші. В 4-му віці цариця Єлена поставила храм у честь цього празника на місці Христового Вознесіння.

Дух богослужінь цього празника в загальному бадьорий і радісний. Св. Церква радіє славою Христа - Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Потішителя — св. Духа та щоб, як Він сам каже: "приготовити нам місце" (Ів. 14, 2). "Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесіння — щоб послати Утішителя світові. Небо приготовило престол Його, а облаки вознесіння Його. Ангели дивуються, бачучи чоловіка понад собою. Отець чекає на того, що Його від віків держить у своєму лоні. А св. Дух каже всім ангелам Його: "візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим".

Сьогодні, у свято Христового Вознесіння, для нас є слушна нагода ще раз замислитись, спокійно проаналізувати своє життя, „вознестися” над метушнею земною, подумати, чи завжди наші вчинки достойні нашого Вчителя, чи по праву ми називаємо себе християнами?

Ісус дав нам приклад істинної християнської досконалості: „Ви знаєте, що ті, хто вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – нехай буде він вам за слугу... Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою віддати на викуп за багатьох” (Марка 10:42-45).

Що потрібно нам для того, щоб піднятися до рівня досконалості, але не земної, а Божої? Вознестися внутрішньо над метушнею світу цього? Ісус говорить: „Ніхто не сходив на небо, як тільки той, що зійшов з небес – Син Людський”. Отже, шлях до вознесіння пролягає через шлях Христа – наше „пониження”, тобто служіння іншим, через любов до ближнього свого – бо саме в цьому „виконання усього Закону”. Тож, якщо людина дійсно віруюча, вона повинна змиритися перед волею Божою, позбутися свого пихатого „его”, а заради інших бути готовою пожертвувати своїми особистими інтересами, як це робив Сам Господь.

Сьогодні, нажаль, багато хто сприймає християнство лише як щось архаїчне, історичне, обрядово-традиційне. Чи є якийсь зв’язок між Вознесінням Христа, яке відбулося дві тисячі років тому, і вознесінням кожного з нас?  

— Свято Вознесіння Господнє належить до числа дванадцяти найбільших свят у церковному році і безпосередньо пов’язане із святом Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Святкується воно на сороковий день після Великодня. Ця подія описана у Євангелії: на сороковий день після Свого воскресіння у Галілеї на горі, що зветься Оливною, давши учням останні настанови, Господь вознісся перед їхніми очами на небеса. Після цього з’явилися учням ангели, які сказали: „Чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!” І тому церква, згадуючи Воскресіння Христове, Вознесіння Його, також перебуває в очікуванні другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа, але пришестя вже не такого, яким було перше – пришестя через приниження, через прийняття Господом образа раба, коли Він, бувши Величним Творцем, став людиною в усім подібною до нас, крім гріха. Друге пришестя буде вже у славі Його, коли Господь прийде, як Бог, як Творець, як Суддя всесвіту.

Свято вознесіння дуже важливе для розуміння мети людського життя, бо людина є одночасно і створінням, яке існує в матеріальному світу, і в той же час істотою, яка належить до світу духовного, ангельського, до світу Божественного. Тобто, людина є посередником між двома цими світами і поєднує їх. І хоча тіло людини взяте від пороху земного, її дух вдихнутий Самим Всевишнім. Тому людина цілком закономірно духом своїм прагне до Бога, до небесного. І Вознесіння Господнє є саме тим шляхом, яким має пройти кожна людина. Господь цим вказав нам напрямок зростання – ми маємо також піднестися від земного до небесного.

 — Це дуже важливий момент, який слід відзначити, бо Господь вознісся разом із тілом – із тією обожненою людською природою, освяченою через хресні страждання і Його воскресіння. І з цією людською природою Він вознісся на небеса і сів праворуч Отця. Тобто, Господь виконав те призначення, яке не виконав перший Адам. Саме тому Христос називається також і другим Адамом, бо перший Адам, мавши призначення обожитися за допомогою благодаті Божої, стати подібним до Самого Бога, обрав шлях гріхопадіння. Саме тому був посланий на землю Син Божий, щоб виправити це становище. Господь сказав Своїм учням: „Будьте досконалі як Отець ваш Небесний”. Тобто, завдання християн і полягає в тому, щоб набути оцю міру досконалості, яка уподібнила би людину до Самого Бога. І це виконав другий Адам – Господь Ісус Христос, який обожнив людську природу, ввівши її у лоно Пресвятої Трійці.

Через Вознесіння також відбувається і наше обожнення, тому що цієї обожненої, освяченої людської природи Ісуса Христа причащаємося й ми. Бо що означає слово “причастя”? Причастя – це єдність, спорідненість із чимось. І коли ми у таїнстві євхаристії, споживаючи тіло Христове, причащаємося його, то ми приєднуємося саме до цієї обожненої людської природи і також стаємо причасними Господу нашому Ісусу Христу.

І тому у це свято – свято Вознесіння Господнього – важливо кожному з нас пам’ятати, що нам належить не тільки своїм прагненням, але й своїми словами, своїми вчинками, всім своїм життям возноситися від земного до небесного. Кожного дня, хоч – на одну сходинку! Бо ми маємо усвідомлювати, що не земне, а саме Небесне Царство є тим місцем, до якого має прагнути і в яке повинна увійти кожна віруюча людина.

На початку великопосного подвигу Венедикт XVI заохотив вірних збагнути новизну заклику до навернення, пояснюючи, що навернення означає змінити напрямок життєвої дороги. Не просто пристосуватися, але дійсно «розвернутися». «Навернення – це іти проти течії, – мовив Папа, – де “течія” означає поверхневий, непослідовний та примарний стиль життя, який нас часто захоплює, опановує і вчиняє рабами зла, чи як би там не було, в’язнями моральної посередності. У наверненні, натомість, націлюємося на високий рівень християнського життя, довіряємося живому і особовому Євангелію, Яким є Ісус Христос». Отож, кінцевою метою і глибоким сенсом навернення є Христос. Саме Він є тією дорогою, якою всі покликані іти. І саме тому, навернення – це не просто моральна постанова, яка виправляє наше життя, але – рішення віри, яке нас повністю включає у внутрішню єдність з особою Ісуса. «Навернутися та увірувати в Євангеліє не означає дві різні, чи якимось чином лише поєднані між собою, речі, але висловлює одну і ту саму дійсність». Навернення є цілковитим врученням свого існування Євангелію, вільно відповідаючи Христові, який перший запропонував Себе людині як дорогу, істину і життя, як той, Який єдиний звільняє і спасає. І цей заклик навернутися та увірувати в Євангеліє не стосується лише початку християнського життя, але супроводжує усі його кроки.