Отець професор Чеслав Станіслав БАРТНІК народився в 1929 році. Визначний богослов ХХ-ХХІ ст., пралат Святішого Отця,  від 1990 до 2002 р. – член Центральної Комісії до справ Титулів і Ступенів Наукових при прем’єрі, член Комітету Богословських Наук  ПАН, від 1996 року член Комісії Науки Віри при Єпископаті Польщі; творець оригінального  філософського керунку „універсального персоналізму”, філософ, богослов, поет, автор понад 3000 публікацій, з них 70 книжок; промотор понад 60 докторатів і 500 магістрів. Про його науковий доробок написано 38 наукових праць, з них 6 докторських дисертацій, в Польщі і за кордоном.

Отець професор Чеслав Станіслав БАРТНІК цікавиться  життям і розвитком нашої Церкви в Україні і в діаспорі. Дуже радо сприйняв звістку і факт незалежності нашої України і один з перших надіслав лист-поздоровлення з незалежністю першому президенту Леоніду Кравчуку. Між іншим, у 1998 році, на прохання наших владик Синоду Єпископів УГКЦ, о. Бартнік приготував доповідь на тему: „Тотожність Української Католицької Церкви у лоні Церкви Вселенської”, котра була відчитана на синодальних засіданнях Подаємо її в оригіналі... 

О.проф. др. габ. Чеслав Станіслав БАРТНІК

Тотожність Української Католицької Церкви у лоні Церкви Вселенської

 

Людське суспільство перебуває на даний момент у глибокій кризі практично у кожній галузі життя. Криза ця заторкнула також і життя релігійне - як Вселенської Церкви так і партикулярних Церков. Вона заторкнула і нашу святу Церкву, і тим глибше, що важко їй виходити з хаосу як минулого - комуністичного, так і загрози нинішнього нігілістично-лібералістського. Саме тому, перед нами стоїть важливе і високе завдання - праця розуму, сердець і рук над кристалізаціек властивої тотожності нашої Церкви.

• Еклезіогенетична економія

Господь наш, Ісус Христос, своїм наказом, даним апостолам та їхнім наступникам під час свого Вознесіння, звелів будувати і формувати Церкву спасіння як продовження тої місії, що її довірив Йому Отець: „Дана мені всіляка влада у небі та на землі; отож ідіть і чиніть своїми учнями у; народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчайте дотримуватись усього того, чому Я вас навчав, а з вами Я - нині і повсякчас, аж до кінця світу.” (Мт 28,18-20; пор. Мк 16,16; Лк 24,44-49. Діян 1,7-8). Цей великий місійний наказ є таємничим проявом генезе Христової Церкви в її історико-інституційному аспекті, вселенському і партикулярному чи місцевому (єпархіальному) водночас. Дуже важливий також цей євангелійний запис для формування нашої християнсько-еклезіальної свідомості. Церква у широкому розумінні цього слова, тобтс як Вселенська, велика так і партикулярна - Церква душі, Церква дому. Церква літургічної громади, єпархія, обряд, патріархат - це твір Пресвято: Тройці, збудований на вірі в Христа-Бога, на прийнятті Його Спасенногс Послання, на святих Таїнствах, починаючи від хрещення, на апостольско-священичій владі, а також на всіх народах землі, ніби учнях своїх і на переказі їм Христової Традиції,- і все це буде розвиватись аж до кінші світу. Господь же буде „з нами”, буде творити Церкву, будучи її Еммануелем еклезіотворчим. Це - принцип перманентної еклезіогенез;-; (ессіеcogenesis continua), в якій конкретні особи і окремі спільноти та народи будуть „дорогою” Христа і „дорогою” Церкви (Іоан Павло II). Слово народ вживається тут не в розумінні суто секуляризованому чи чисто етнічному, ані тимпаче у націоналістичному, але має значення великої родини осіб, створеної Богом Отцем, відкупленої Ісусом Христом і сформованої як свята суспільність Святим Духом. Ця еклезіогенеза безнастанно розвивається - також і в Українському Народі і на Українській Землі. Це - історія спасіння. Не має історії виключно „земної”. Кожна історія, кожний час і кожне місце можуть як творити Христову Церкву, так і бути антихристиянськими водночас.

Тому-то від моменту Великого Місійного Наказу Історія Об'явленя, Спасіння і Відкуплення здійснюється не тільки у ізраїльському народі, але також у всіх народах світу, метою яких є створення однієї, великої Божої Родини, в якій панує любов (Євр 11,7; пор. Євр 3,6; 10,21). На еклезіогенність кожного народу вказала також П'ятидесятниця, що предвіщала покликання до Церкви Христової „усіх народів під сонцем” (Діян 2,5). Тоді народилася не лише велика вселенська Церква - „кагал Яхве” Моісеєвого Союзу на горі Синай, і не тільки перша партикулярна Церква - Церква єрусалимських жидів, а навіть не тільки такі інші Церкви, як: Антіохійська, Олександрійська, Халдейська, Малоазійська, Римська, Візантійська та інші (пор. Світло народів, 23), але також іn nucleo prophatiko всі Церкви усіх народів світу (panta ta ethne), включно зі Слов'янськими Церквами і Українською Церквою (пор. Іоан Павло II, Проповідь у Гнєзно 3.06.1979 року; The Millenium of Ukrenian Christianity, New York 1988). Так еклезіотворчо розумів Зіслання Святого Духа і Св. Іриней: „У день П'ятидесятниці (...) усі народи стали чудовим хором, щоб заспівати Богові прекрасну пісню слави” (Проти єресей III, 17, 1-2 ПГ 7, 929-930). Святий Дух творить Христову Церкву і, водночас, партикулярні Церкви по всій землі згідно з відповіднім планом спасіння, в якому „вони є отой народ новий, покликаний Богом, у Святому Дусі та в повнім переконанні” (1 Сол 1,5; Світло народів, 26).

Саме від П'ятидисятниці починає свій відлік процес утворення партикулярних і місцевих Церков (Собор відносить перший термін найчастіше до Обрядів, а другий - „місцева Церква” - вживає здебільшого по-відношенню до Єпархії та Парафії), які втілюються у конкретних народах, культурах, мовах, епохах і звичаях, адже ж спасіння завжди стосується реальних історичних осіб. Вселенська Церква також не є ані абстракцією, ані чистою ідеєю. Вона реалізується через конкретні Партикулярні Церкви, виражається, живе, діє у них, скріплює їх у цілість, стаючи завдяки цьому, ніби їх Матір'ю (пор. J. Ratzinger, Лист Конгрегації Віровчення 28. 05. 1992 року „Communionis notio” ФФІ 85(1993)838-850). Перша Божа Еклезіофанія відбулася у Єрусалимській Церкві, яка, беручи під увагу походження, „стала Матір'ю всіх Церков” (Святий Іриней, Проти єресей, III, 12,5; Тертуліан, De praescriptione haeretocorum, 21,4; Св. Августин, In Epistolam Ioannis, ШШ, 2 ЗД 35, 1990, Іоан Павло II Апостольський лист „Світло Сходу”, 2; Ватикан 1995).

З ходом економії спасіння, з юдеохристиянської Єрусалимської Церкви, немов Матері, вийшли Дочірні і Сестринські Церкви: апостольські та інші Церкви як Сходу, так і Заходу: юдеоеллінська у Антіохії, інтернаціональне - еллінська Св. Павла, римська Св. Петра (і Св. Павла), малоазійська Св. Івана, Олександрійська Св. Марка та інші, не кажучи вже про малі Церкви, які згодом було названо „єпархіальними”. Однак Церква Єрусалимська історично теж була Церквою партикулярною і занепала разом з юдеохристиянством (J. Danielou, J. Radzinger), продовжуючи однак, в якомусь сенсі, своє існування в римській Церкві -у Владі Святого Петра (Іоан Павло II). На початку IV ст. Церква народилася у Візантії, спершу як спільнота єпархіальна, згодом - партикулярна в широкому значенні цього слова і, врешті, як патріархальна, зогляду на Престол Східного Цесарства. Можна теж сказати, що Церква ця, в певному сенсі, стала прототипом Київської Церкви X ст.

Існує чотири основні погляди відносно появи Української Католицької Церкви:

1. Згідно з першим (ост. напр. А, Чировський) вважається, що УКЦ -це просто частина Київської Церкви, яка перебуває в єдності з Римом. Тобто пульсує у ній життя Київської Церкви і не має вона окремої тотожності.

2. Ті, хто сповідують другий погляд, повчають, що УКЦ не просто є частиною Київської Церкви, але є її „Дочкою”, яка перейшла під Рим. (А.Шептицький, Й. Сліпий).

3. Ще інші стверджують, що УКЦ має ніби дві Матері – Київську Православну Церкву і Латинську, особливо польську, завдяки якій нав'язала контакти з Римом (напр. Каллістос Варе).

4 І врешті, згідно з поглядами четвертої групи (кард. Мирослав- Іван Любачівський. митр. Максим Германкж) вважається, що відкинувши на бік простий зв'язок: „Мати-Донька” як неадекватний, потрібно прийняти таку позицію, згідно з якою кожна більша партикулярна Церква має багато витоків у лоні Вселенської Церкви навіть, якщо котрийсь з них мав більший вплив. Сама Київська Церква, яку вважаємо Дочірньою від Візантії, постала під впливом Болгарської, Моравської, Братів Солунських (Іоан Павло II, Апостолів Слов'ян, Ватикан 1985), Латинської.а також Німецької Церков (Св. Адальберт, лотаринський бенедиктинець, що був у 961-962 роках першим місійним єпископом у Києві). Можливо, саме з цього приводу Київська Церква витривала протягом двох і пів-віків у єдності з Римом (А.Чировський). Так само і Українська католицька Церква бере свій початок не з одного джерела у лоні Вселенської Церкви, успадковуючи при цьому багато з трагічної історії Святої Київської Церкви, що була сплюндрована у 1240 році татарами, і в результаті довго шукаючи своєї тотожності та центру, зокрема: на Волинсько-суздальській Русі (Залісся), на Галицько-волинській Русі, у Великому Московському Князівстві, і врешті у тій Церкві, яка відновила первісну єдність з Римом Берестейською унією 1596 року, постійно намагаючись підтримати ті пропоєднавчі і універсалістичні тенденції, які мали місце в кожній з цих земель. Унаслідок цього. Свята Київська Церква віднайшла, немов пристань і незвичайне продовження в Українській католицькій Церкві, як колись Єрусалимська - у Церкві Святого Петра в Римі. Кожна справжня і жива Церква формується Святим Духом завдяки дарам спасіння, традиції, вірі людей і їх пастирів у конкретній культурі та історії. Отож християнство на руських землях остаточно сформувалося Святим Духом - Еклезіо-творцем. Українська католицька Церква збирала і вписувала в свій власний образ весь героїзм, але водночас трагізм, як Київської Русі так і України. Вона була неодноразово ліквідована політичними режимами, щораз оживаючи наново; була жахливо переслідувана, збезчещена, принижена, піддана пробі Петрової віри - тим самим неначе пережила „Хрещення Церкви” (Ч.С.Бартнік) і еклезіологічне Миропомазання (Іоан Павло II, И.Власовський, А.Чировський, пор. Тисячоліття Хрещення Київської Русі, Ченстохова 1988). Саме тим відрізняється вона від багатьох інших, що з честю „вистраждала” свою католицькість, а її воля та любов до „Петреністичної” злуки коштувала і коштує мучеництво. Вона заплатила за це морем терпінь: мучеництвом митрополитів, єпископів, священослужителів, монахинь та монахів і цілого вірного люду і, врешті, браком належного зрозуміння з боку інших Сестринських Церков. Болючим було адміністративне руйнування її церковних інституцій, закриття святинь і шкіл, конфіскація майна та власних земель, знищення монастирів, обмеження вживання рідної мови, особливо у релігійно-богословській ділянці, глузування з її культу та літургії, висміювання традиції, заборона почитання святих Ікон, Біблії, молитов та цілої релігійної культури, прищеплювання ненависті до Бога, до інших та до християнських вартостей, але насамперед - нівечення багатої і високої, святої і містичної української духовності. Найбільш посатанинськи атакували її єдність, не лише у загальноцерковному, але в народному і просто загальнолюдському розумінні. Диявол роздмухував великі історичні бурі над Україною, безпосередньо заторкуючи усіх шляхетних і невинних людех, особливо ж - нашу молодь. Мета була одна - вбивство Церкви, вірної Святому Петрові, знищення християнської культури, ліквідація Духу українського народу. Була це певного роду Пасха, наша Голгофа, сходження до Аду і, разом з тим, в Дусі також приготування до Святого Воскресіння і початок нашого Самовіднайдення у власній Церкві

Отож, Пасхальна Історія Української Церкви не зруйнувала її тотожності, але навпаки, викристалізувала її, зміцнила і ушляхетнила, піднесла на вершини. Ця ж Церква тепер, віддзеркалючи в собі Ісуса Христа і черпаючи як з власної історії, так і з великих надбань Української Діаспори, вдивляючись з любов'ю в Сестринські Церкви - розвиває великий екуменізм і намагається підтримувати тісні стосунки, плекаючи братню любов до Святої Православної Церкви - як на Україні, так і в цілому світі - до усіх Святих Церков Заходу і Сходу, особливо дякуючи тій першій за молитву і матеріальну підтримку - щедру і великодушну Нам цілковито чуже прагнення духовного самобичування, помсти націоналізму і конфронтанції - як політичної так і національної; ми відкриваємо наші серця і простягаємо долоні до великої співпраіг. служіння і милосердя, готові підпорядкуватися суспільному, політичном) і культурному життю і всіляко підтримати задуми і починання наше: державної влади. (Радість і надія, 3 нн). Саме таким чином наші пошуки повної еклезіальної тотожності в значній мірі провадять до реалізації прагнення благословенної єдності та суспільної гармонії (Святий Кипріян. Epistula ad magnum, 6 PL 3, 1142).

• Еклезіальна самосвідомість - партикулярна і універсальна

Християнська Церква належить до незбагненних Божих Тайн. Саме поняття „партикулярність” є багатозначне, і тому терміни, що вживаються на її означення, часами відрізняються один від одного: Церква душі (Ориген), Домова Церква (Каппадокійці), Літургічна громада (Св. Іван Злотоуст), Єпархія - II Ватиканський собор, Обряд (нпр. Східніх Церков. 3, саме про нього мова) і, врешті, - Патріархат.

Християнська Церква - єдина, свята, соборна і апостольська -реалізується в конкретних людях, спільнотах, народах, мовах, культурах та країнах. Форми її існування, які несуть відкуплення і спасіння, називаються у Святому Письмі „Церквами” –„Ekklesiai”: Діян 8, 1.3; 11, 22; 14, 22-23; 20, 17;1Кор1,2; 16,19; Гал 1, 22; Одкр 2,1. 8. Це-таємничий опис Вселенської Церкви, яка існує як в самій собі, так і в помісних церквах водночас (пор. Світло народів, 23, 26; Ad gentes 20; Chrystus Dominus, 11). Вселенська Церква є „тілом Церков” (Korpus Ecclesiarum) і Повнотою Спільноти місцевих (партикулярних) Церков, бо жодна з них не є ані Церквою-в-повні, ані не може існувати без Вселенської Церкви, не має довершеності без цілковитої внутрішньої єдності з іншими, особливо ж – без злуки з Церквою Святого Петра.

Вселенська Церква є часово і буттєво першою тому, що вона -найвища форма Тринітарної економії. Вона з'явилася не зі звичайної суми місцевих Церков чи їхнього взаємного визнання, ані теж не є їх довільним збором чи сполученням. Це дивовижна співреалізація Вселенської і партикулярної Церков, і навпаки. „У кожній партикулярній Церкві є по-справжньому присутня Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Христова Церква” (Chrystus Dominus, 11; пор. Іоан Павло II, Промови 16.09.1987 і 20.11.1990 років). Це не відносини між цілим а часткою, але це цілість у своїй частині і частина у своїй цілості, що нагадує нам присутність єдиної і неподільної Особи Христа одночасно у кожному звершуванні Євхаристії.

Однак партикулярні Церкви народжуються із Вселенської Церкви, в ній і з неї черпають свою еклезіальність. Є вони - „Церквами в Церкві і з Церкви” (Світло народів, 23; Іоан Павло II, Промова 20. 12. 1990, ФФІ 83 (1991) 745-747), а не з самих себе. Тим не менше, ми через віру, хрещення і євхаристію, немовлята за посередництвом батьків,-безпосередньо належимо до Вселенської Церкви, хоч і приймаємо Слово Боже і Святі Таїнства в партикулярних Церквах. Крім того, той хто належить до однієї з католицьких партикулярних Церков належить одночасно до всіх католицьких партикулярних місцевих Церков і до Вселенської Церкви, бо приналежність до Церкви цим не обмежується, але по-суті є прапервинною і загальною, і означає прийняття Єдиною і Тою Самою Святою Трійцею.

Тому кожен член Церкви поєднує в собі дві свідомості: свідомість приналежності до своєї партикулярної Церкви і усвідомлення приналежності до Вселенської Церкви. Інакше кажучи, приналежучи до Української католицької Церкви об'єднаної з Петром, ми одночасно приналежимо до універсальної Церкви. Таким чином народжується діалектична тотожність: Українське - католицька, партикулярне Вселенська. І це - таємнича правда. Партикулярна Церква не є частиною Римської Церкви як єдиної єпархії світу (колись так вважав Aegidius Romanus († 1316), учень Святого Томи Аквінського), але усі партикулярні і місцеві Церкви є повні, автентичні і справжні, настільки наскільки будують Єдине Тіло Церкву на чолі з Церквою Петра як його Головою. Навіть римська і латинська Церква у своєму земному втіленні є також місцевою і партикулярною (пор.Східних Церков, 1-3, 10; Священний Собор, 101; Світло народів, 13). Давню форму „Romana Mater et Magistra omnium Ecclesiarum” (Іннокєнтій ПІ, Венедикт ХІV) треба розуміти не як „Понад-Церкву”, але як Церкву, котра керує Цілою Спільнотою Церков у вірі, правді і згідно з католицьким самовизначенням.

Глибинна церковна свідомість розвивалась ще з часів Отців Церкви, аналогічно до науки про Бога в Трійці. Західня Церква акцентувала на Триєдиній природіі Бога, а значить і на єдності діяння „на зовні” (Св. Августин); Схід, натомість, більше підкреслював значення Осіб Божих (Ориген, каппадокійці). Звідси, отже. Захід звертав більшу увагу на збереження єдності природи Божої Церкви на цілому світі, а Схід здебільшого, на особистості (іпостасії) у одному і тому самому Тілі Христа, а також у спасенному задумі Отця (монархія Іпостасії Отця). Назагал, не було тут суперечності, але взаємодоповнювалися, хоча еклезіологія українська і зростала здебільшого на східніх традишжх з дещо меншим впливом західніх (митр. А.Шептицький, митр. Й.Сліпий).

У результаті, Українська католицька Церква не відчувала себе ані: часткою візантійсько - київської, ані латинської церков, але своїм власним еклезіальним втіленням, базованим на традиціях Сходу, тою, що дає особливе свідчення єдності з Римом як Головою всіх Церков. Ця свідомість зміцнилася під час II Ватиканського Собору, на котрому український єпископат і священство відіграли визначну роль. II Ватиканський Собор навчає: „звідси ж в церковній спільноті правно існують партикулярн Церкви, що втішаються власними традиціями, причому непорушним залишається примат Петрової столиці, котрий предсідає цілому зборові любові (Світло народів, 13). Собор поєднав Східну і Західну еклезіолоії одночасно доцінюючи партикулярні Церкви: „так ціла церква являється як з одноти Отця і Сина і Святого Духа зібраний народ” (Світло народів 4, пор. І). Вона - єдина по своїй суті, котрій головою є Ісус Христос” (Ів 11,52; Еф 1,10), вона заразом є багатогранною у своїх „особистих” проявах.

Ця католицькість Церкви складається з вселенськості і партикулярності. Це як би дві мети тієї самої дороги Христа, котрий „вийшов від Отця і прийшов на світ і знову полишив світ і повернувся до Отця” (Ів 16, 28). Так і Церква Ісуса Христа сходить від Отця і з Царства Вічногс „униз” до всіх людей, націй і народів як самоподарунок Трійці, яка сполучає весь людський рід у Католицьку Церкву (Єф 1, 10), і одночасн: піднімається „з низин” до Бога - Отця збираючи усі особи, племена і народи у один Народ Божий - єдине сопричастя Любові і спільноту Церков, що діляться між собою усіма природніми і спасенними ласкам (І П. 4, 10; Світло народів, 13).

Можна сказати, що Собор окреслює Церкву у її історіоспасенному аспекті, через її вселенськість і, заразом партикулярність, у Божому людському вимірі одночасно: „свята і католицька Церква яка є Містичним Тілом Христа, складається з вірних, органічно поєднаних між собою Святим Духом тією ж самою вірою, тими самими Таїнствами і тою самою владою. Вони, зібрані у різні спільноти, сполучені ієрархією творять партикулярні Церкви, або Обряди. А поміж них панує подивугідна спільнота, так що різноманітність ця у Церкві не лише не приносить шкоди її єдності, але скоріше її скріплює” (Східних Церков, 2).

Результатом цього всього є те, що українська свідомість власної еклезіальної партикулярності, зрештою так, як і кожна інша- антіохійська, халдейська, римська тощо - проявляється вповні у загальній католицькості, а свідомість еклезіальної вселенськості так втілюється в українську партикулярність, як ens universallisimum Dei в Ісусі Христі таємничо поєднується з esse concretissimumе Ісуса з Галілейського Назарету. Причому „українськість” не є тут категорією ані гетерономічною, ані націоналістичною, а тільки - конкретизаційною, історичною та культурно-духовною, котра унаочнює реальну, земну реалізацію Таїнства спасіння.

• Догматичні прикмети партикулярної еклезільності 

„Партикулярні Церкви - повчає II Ватиканський Собор як Заходу так і Сходу хоча і відрізняються дещо одна від одної так званими обрядами, а саме: літургією, церковною дисципліною та духовною спадщиною, та однак в рівній мірі є доручені пастирському проводові Римського Архієрея, котрий з волі Божої є наслідником Св. Петра у керівній владі над цілою Церквою. Саме тому ці Церкви мають однакову гідність і жодна з них не перевищує іншої завдяки обряду” (Східних Церков, 3).

Партикулярні церкви як такі мають багато різноманітних особливо­стей. Проявляються вони у матеріальних, немов емпіричних і формальних - суттєвих та глибинних аспектах. Водночас, вони ж і є прикметами тотожності Церкви.

До перших відносимо, - сумарно взяті - різні емпіричні елементи „еклезіальної природи”, а саме: літургія з Таїнствами, наука з власними богословськими відтінками, церковне право з власною дисципліною, Передання поєднане з духовністю і вся церковна діяльність (пор. Діян 2, 42; 4, 32-37; Східних Церков, 1, 3, 5; Відновлення Єдності, 14, 16; Іоан Павло II, Лист до кардинала Й. Сліпого 19.03. 1979; а також Й.Сліпий, Ч.С.Бартнік).

Окрім компонентів „природи” Церкви, маємо більш доступні ознаки партикулярної Церкви, швидше персоналогічного характеру. Ось деякі з них:

1. Спасительна реальність. Основною для тотожності даної партикулярної Церкви є її „церковність” у значенні становлення справжньої Христової Церкви, тобто „спасенної реальності" (Ч.С. Бартнік) у лоні Вселенської Церкви. Це не може бути псевдо-Церква, напів-Церква, Церква створена лише людиною поза межами Вселенської католицької Церкви. Реальність Церкві запевнює присутність Отця і Сина і Святого Духа (Світло народів, 9), наявність автентичних „спасенних засобів”, які підкреслюють збавчу реальність, справжня Євхаристія (Світло народів; пор. З, II) у Святому Дусі, котрий наповняє і єднає цілу Церкву (Відновлення єдності, 2; пор. Тайна Церкви і Євхаристії у світлі тайни Святої Трійці - Сесія католицько-православного діалогу 6. 08. 1982. Мюнхен), є душею Церкви (Пій IX, Лев XIII, Пій XII), як вселенської так і партикулярної. Саме Дух Святий надає реальність історії спасіння в даному церковному середовищі, сакраментальність, Боже життя, а також дає усі дари Євангелія Царства.

2. Законна влада. Другим визначником партикулярності Церкви є власний законний пастир, „Голова і Отець Церкви” (Східних Церков. 9), що втішається неперервним апостольським наступництвом (сукцесією), навіть тоді, коли у виконанні цієї влади стають на перешкоді певні факти: „єпископ є видимим джерелом і фундаментом єдності у своїй партикулярній Церкві (Світло народів, 23); „У цих спільнотах, навіть якщо вони малі та убогі, або розкидані по світі є присутній Христос” (Світло народів, 26). Якщо єпископ є позбавлений влади, як це бувало в Україні протягом останніх років, пастирський обов'язок може законно виконувати підпільний пастир, гроно священиків, вибрані миряни і вірний люд, натхненний Духом Святої Церкви. Однак у нормальних умовах, Церква тримається передовсім на пастирях: „(ви) побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем - сам Ісус Христос. На Ньому вся будівля міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на Ньому ви теж будуєтеся, разом на житло Бога у Дусі” (Еф 2, 20-23; пор. Мт 16.18).

Для повноцінного життя Церкви необхідна єдність як з цілою спільнотою католицької Церкви, так і в межах самої даної Церкви. Цю єдність остаточно гарантує єдність найвищої церковної влади. У вселенському масштабі це - єпископ Риму: „єпископ Риму як наступник Петра є видимим джерелом і міцним фундаментом єдності, як єпископів так і громади вірних” (Світло народів, 23; Vatikanum І DS 3051-305; Світло народів, 13, 18 20, 21, 22, 25, 26) Він то тим самим окреслює еклезіальну тотожність, як універсальну так і місцеву. У партикулярній Церкві єдність, а через це і партикулярну тотожність, розвиває місцевий єпископ - Патріарх, Архиєпископ, Митрополит, Єпархіальний Єпископ. Гроно Єпископів (Синод) (Chrystus Dominus, 8), згромадження єпископів даного обряду. Крім того не можна забувати, що внутрішня єдність і єдність з Вселенською Церквою, також через зв'язок з Римом, є також завданням єпископів - помічників, священнослужителів, монахів та монахинь, дияконів, і всіх тих, хто виконує різні канонічні послуги і завдання, а також різноманітних інституцій і тих вірних, які мають дар апостольського і посвяченого життя - вони, хоч і не становлять безпосередньо ієрархічних структур, однак є важливими елементами Церкви Божої та суспільної святості (Світло народів, 14, пор. J. Ratziner, Communionis notio nr15-16). В результаті, маємо авторитативну ідентифікацію Церкви навколо відповідальності за неї ж. Остаточно базується вона на християнській любові до Бога, людей і Церкви, і заторкує кожного вірного.

3. Ідентифікаційна автономія. Як людськість Ісуса не втратила людської свободи через іпостатичну унію з Богом, так і партикулярна Церква не втратить належної їй свободи в наслідок зв'язку зі Спільнотою Церков і Церквою Риму. Партикулярна Церква є в певному розумінні вільною і автономною, тобто має власну суть, незалежність і самостійність, і по своїй природі. Вона сама себе окреслює, будує власну самосвідомість, розвиває свою любов, приймає рішення, реалізує свої завдання, несе відповідальність перед Богом і цілим християнством. Це все стосується також і Української католицької Церкви, хоч її життя і спасенна автономія випливають саме з єдності з католицькою Церквою світу, та з визнання догми примату (пор. Chrystus Dominus, 2, 9; Східних Церков, 4).

4. Власна особистість. Гідність та автономія партикулярної Церкви є результатом її певної оптичної „еклезіальної” особистості до складу якої входять: колективна „особа”, суспільна суб'єктність, культура, мова, історія, спадщина, людський образ, власний церковний мартиріон (визнання віри, самовираження, творчість, свідоцтво, аж до смерті).  Ця особистість проявляється в основному у спільній свідомості, у самозрозумінні і самовизначенні, відокремленості даної церкви від інших. Таким чином формується „еклезіальна особа” в Святому Дусі (Ч.С. Бартнік) - на основі світу осіб, спільноти вірних між собою і з Особами Божими. Внаслідок цього партикулярна Церква отримує певного роду „свідомість” у Христі і Святому Дусі. Завдяки такому підґрунтю вона окреслює свою суть, сама себе інтерпретує, живе, діє, удосконалює світ і визначає свій стосунок до всього оточуючого - людей і речей. Церковність і її тотожність можна або прийняти (афірмувати) і співтворити, або заперечувати і нищити. Таку силу мають передовсім віра, любов (агапе) і діяльність (праксіс).

5.Ім'я. Тотожність осіб в економії спасіння передається ім'ям (євр. шем, гр. онома). Йдеться тут не про якісь реєстраційні, порядкові чи функціональні назви, але - як у Книзі Буття 2, 19-23 - про глибоку креативну вартість імені, його завдання і особливу місію, надану Богом. Крім головної теми - осягнення кожною людиною зокрема, усім людством і світом як таким, повної особистої єдності (соттипіо) з Богом, яку визначає „ім'я” Ісуса і Вселенської Церкви, є іце партикулярне ім'я, що окреслює конкретний народ у його історії, традиції, дусі і на його власному шляху до вічності: „назову народ не мій - людом моїм (...)• І буде так: будуть їх називати синами Бога живого” (Бут 9, 25-26; Осі, 9; 2, 1.25; Діян 11, 26; 1 Пт 2, 10; пор. Ч.С.Бартнік, Б.Гудзяк, М.Ван Паріс). Це - містичне ім'я, спасенне і вічне, бо мова тут не про людські слова чи церковно-адміністративну термінологію. Бог постійно надає його Церкві, що народжується в лоні загальної історії спасіння - „Ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт 28, 19): „і напишу ім'я Бога мого і громади Бога мого, й ім'я міста Бога мого, нового Єрусалиму, що сходить з неба, від Бога мого, й ім'я моє нове; хто має вуха нехай слухає, що Дух говорить Церквам” (Одкр 3, 12-13).

Католицька Церква Українського Народу, - як у власній землі, так і в величезній діаспорі, розпорошеній по цілому світі, - це „народ, на яких призване ім'я моє - каже Господь, що чинить це, відоме йому споконвіку” (Діян 15, 17-18). Це ім'я вписує в Українську Церкву Святий Дух через: Втілення, віру, благодать. Слово Боже, Святі Таїнства; за допомогою дарів Царства і завдяки життю, прагненням та праці усіх людей,- навіть тих найменших, які щойно збираються прийти на світ. Це - безпосередня участь в Одному Спасенному Імені Ісуса (Діян 4, 12). Ім'я це є особливим, неповторним і важливим в історії світу, і не має другого ідентичного з ним, серед народів і церков світу, не зважаючи на те, що вимовляється воно Духом Святим в Лоні Однієї-Єдиної Христової Церкви і „співвимовляється” з усіма іншими Сестринськими Церквами.

Опорою радісної тотожності і церковної спільноти (соттипіо) в Ісусі Христі і Святому Дусі є Марія, Божа Мати і Матір Церкви (Павло VI, Enc., Marialis cultus, 28 ФФІ 66619746141; Іоан Павло II, Redemptoris Mater, 19 Ватикан 1987). Вона одночасно є і Царицею України, Матір'ю Українського Народу в цілому світі, і Матір'ю нашої нинішньої і прийдешньої Єдності Ніхто так не вирізняє (ідентифікує) своєї дитини, як це робить мати. Саме тому віддаємо їй, як нашій Церквородительці, долю нашої Батьківщини (М.Костомаров), а передовсім - синівську честь і любов, довіряємо Їй майбутнє кожного з нас, усієї католицької Церкви,  всіх Церков і цілого народу.

Підготував бр. Ігор Стецівка