20 вересня 2011 р. в Римському Папському Університеті Святого Томи Аквінського відбувся захист докторської дисертації студентки цього університету Наталії Вереш на тему "Історичні труднощі Мукачівської греко-католицької єпархії і символічна модель жертви Блаженного Єпископа Теодора Ромжі". Дисертація була представлена докторанткою англійською мовою. Обговорення і дискусії відбувалися італійською та англійською мовами.

Вперше в стінах цього відомого Папського університету була представлена постать цього сина Срібної землі священомученика Теодора Ромжі.

В захисті дисертації прийняли участь викладачі цього університету, студенти та гості, а також єпископ Іриней Білик, який в роках 1994-1996 року мав також нагоду студіювати в стінах цього Університету разом з теперішнім Блаженішим Святославом Шевчуком.

Єпископ  Тео?дор Ю?рій Ро?мжа, 37-й Архієрей Мукачівської греко-католицької єпархії і 25-й після Ужгородської унії 1646 року. Він очолив і стійко провадив єпархію в найкритичніший період, коли внаслідок заборон і тяжких утисків йшлося до її знищення. Жертвою переслідувань, яких зазнала Церква, став і єпископ-мученик Ромжа, що являв духовенству і вірним приклад непохитної відданості та витривалості.

Народився Теодор 14 квітня 1911 р. на Закарпатті в селі Великий Бичків як дев'ята дитина в сім'ї залізничного службовця: батько — Пал (Павло) Ромжа, залізничний службовець; мати — Марія, в дівоцтві Семак. Сім'я жила скромно, в християнському дусі. Як дитина, характером був спокійний, але не пасивний, його хороші таланти проявлялися ще в дитячому садку.

Початкову освіту отримав у Великобичківській народній школі, потім навчався у Хустській гімназії (1922 - 1930 рр.), яку закінчив з відмінними результатами. Теодор-гімназист був відважним, дружнім, комунікабельним, його погляд «просвічував» того, з ким розмовляв, ніколи не піднімав свій голос для того, щоб когось образити. За його справедливість багато молодших дітей просили його, щоб він розсудив їхні більші чи менші суперечки, створюючи мир між ними. Був він також добрим спортсменом. Крім того, Теодор у церкві співав у крилосі, де часто читав апостола на Літургії.

Незважаючи на те, що вчителі рекомендували йому стати інженером, він, відчуваючи у своєму серці поклик Христа, збирається до Риму, щоб стати священиком.

В кінці жовтня 1930 року Теодор з благословення владики-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ Павла Гебея був скерований у Рим в Колегію Ґерманікум-Гунґарікум. Не закінчивши там курсу навчання, восени 1934 р. переводиться у Папську Руську Колегію (Русікум).

25 грудня 1935 року єпископ Кирил висвятив Теодора на диякона, а 25 грудня 1936 року в церкві св.Антонія єпископ Олександр рукоположив його на Христового священика.  Разом з тим продовжує навчання і в 1937 р. закінчив філософський і богословський факультети Папського Григоріанського університету і  з результатом magna cum laude здає ліценціат з богослов'я. За спогадами сучасника він у всьому дуже послідовно дотримувався статуту східного літургійного обряду, як у зовнішніх проявах, так і в духовному настрої, у всьому був вірний східним літургійним приписам, які прекрасно і до найменших деталей пізнав у Русікумі.

У червні 1937 року, після того, як дістав ліцензіат, о.Теодор повертається на батьківщину для проходження обов'язкового однорічного курсу військової підготовки у Празькому офіцерському училищі.

Душпастирська діяльність о.Теодора розпочалася 10 березня 1938 року, коли єпископ-ординарій доручає йому адміністрацію парафій сіл Нижній Бистрий та Березово. Хустського району, що знаходилися поблизу його рідного села. Далі — кілька місяців служба в чеській армії по загальній мобілізації і повернення до душпастирства в попередні парафії.

Його діяльність не була легкою. Дуже багато було православних, ще більше атеїстів. В обидвох парафіях духовні та господарські справи були в занедбаному стані. Одинадцятикілометрову відстань між ними найчастіше долав на велосипеді. На його думку, місцеве населення вдачею був добрим, лише зіпсутим. Найбільш явна проблема – забобонність людей, проти якого мав боротися з великою строгістю, переплетеною любов'ю, що подобалося людям, які дуже любили свого священика. Хоч Теодор виховувався у Руссікумі для праці між православними, за його баченням, перш ніж почати навертати православних, потрібно виховати таких католиків, які б показували їм добрий приклад.

О.Теодор мріяв про те, що зможе повернутися до Риму для завершення богословської освіти (отримання докторського ступеня), але не зміг цього зробити через поділ Чехословаччини і за збігом різних обставин.

Кінець літа 1939 року приніс у життя о.Теодора неочікуваний поворот. Замість того, щоб поїхати до Риму на навчання, о.Теодор за направленням єпископа Олександра Стойки починає працювати в Ужгородській семінарії, виконує функцію отця-духівника та викладача філософії. В семінарії о.Теодор намагається робити зміни, які поліпшили б рівень підготовки семінаристів. Коли о. Теодор служив Літургію, то це було явним піднесенням його душі до Бога, а його життя в семінарії служило для семінаристів добрим прикладом справжнього Христового священика.

Хоч направлення в семінарію було для о.Теодора неочікуваним і здивувало його, але воно було краплею у порівнянні з тим здивуванням і неочікуваністю, які його чекали у зв’язку з наступними подіями. У вересні 1944 року він отримав буллу, в якій була вістка про те, що його обрали єпископом.

8 вересня 1944 р. Папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським і помічником єпископа Мукачівського, а 24 вересня 1944 хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ в Ужгородському катедральному соборі.

Хіротонія відбувалася в умовах, коли ужгородська кафедра була вакантною (правлячий єпископ помер ще в травні 1944), а адміністратор єпархії перебував в Угорщині, єпископ Ромжа фактично керував єпархією після того, як у жовтні 1944 радянські війська зайняли Ужгород. Після зайняття Закарпаття радянськими військами та його офіційного приєднання до Української РСР 29 червня 1945 р. , суттєво ускладнилося становище греко-католицької єпархії (в цей же час йшла підготовка до ліквідації уніатської церкви в Галичині, після чого така ж доля чекала і греко-католиків Закарпаття). З лютого 1946 р. офіційно був керівником Мукачівської єпархії.

В умовах посилення тиску і наступу на УГКЦ молодий єпископ виявив значну енергію. Владика Ромжа всіляко підтримує духовенство та своїх вірних. Він з одного боку намагався врегулювати взаємовідносини церкви з новими державними органами, а з іншого - здійснює архієрейські подорожі по єпархії. Налагоджує друкування і розповсюдження літератури релігійного змісту, виступає з проповідями. Рішуче виступаючи проти приєднання єпархії до православної церкви, говорив про неприпустимість зради, відзначаючи, зокрема: «Зрадник марно чекає нагороди за зраду, після чого і сама влада ним нехтує, і навіть відштовхує його». Протестував проти закриття в березні 1947 р. василіанського монастиря на Чернечій Горі. В цих архіпастирських поїздках він вбачав дієвий спосіб урівноваження пропаганди проти Церкви, щоб укріпити своїх священиків і паству в вірі, щоб витримали у вірності.  

Єпископське служіння Преосвященного Теодора було коротким, але кожна його хвилина була насичена любов'ю до Христа, до Його Церкви та піклуванням про те, щоб у вірних та в священиків єпархії підтримати бадьорий і безстрашний дух вірності Католицькій Церкві. В чому був секрет його сили? На це дає нам відповідь його гасло, яке знаходиться на іконці в честь його єпископської хіротонії: «Господи, моя скеле, моя твердине мій визвольнику, мій Боже, моя скеле, що до неї прибігаю; ти мій щит, ріг спасіння мого, мій захисте! (Пс.17,2). Ісус був тим, Кого він полюбив понад усе, Він був кріпостю його волі у боротьбі з безбожниками, твердинею, яка дала його вірі непохитну основу та прибіжищем у важкі хвилини земного мандрування до Вічного Життя.

Вплив єпископа Ромжі на віруючих викликало різке невдоволення тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова. За спогадами генерала Павла Судоплатова Хрущов і тодішній міністр держбезпеки України Савченко в 1947 р. звернулися до Сталіна і міністра держбезпеки СРСР Абакумова з проханням дати санкцію на вбивство єпископа, звинувативши його в співпраці з підпільним українським національним рухом і «таємними емісарами Ватикану». У листі також стверджувалося, що Ромжа і його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Далі Судоплатов писав, що Сталін дав санкцію на вбивство, але замах вчинений 27 жовтня 1947 під час однієї з поїздок єпископа по єпархії не вдався. У результаті організованої Савченко та його співробітниками автомобільної аварії (зіштовхнення автомобіля з кінним екіпажем єпископа) Ромжа залишився живий: отримав важкі поранення і був доставлений до Мукачівської лікарні.

За спогадами одного із священиків єпархії о.Петра Васько, перебуваючи в лікарні, єпископ сказав йому: «перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за святу Католицьку церкву — велика милість, велика честь». Після чого він сповідався і причастився.

Незабаром єпископ помер — за офіційною версією, від наслідків аварії. Однак Судоплатов, що знаходився під час замаху на єпископа в Ужгороді, стверджував, що Ромжа був отруєний. Він згадував: «У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїжджають Савченко і Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко і Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі у своєму залізничному вагоні їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні потому Савченко доповів Хрущову по телефону, що до виконання операції все готове і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки — це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Саме вона й зробила смертельний укол.

Можливо у спогадах Судоплатова написаних через багато років після цих подій, існують неточності — так, дзвінок Абакумова міг відбутися ще до першого замаху на Ромжу, тому що між двома замахами пройшло менше тижня. Крім того в мемуарах Судоплатова неясною виглядає його власна роль у вбивстві єпископа — він стверджує, що прибув на Закарпаття лише для виявлення зв'язків Ромжі з українським підпіллям. У той же час існує джерело, що вказує на активну участь Судоплатова у цьому вбивстві: «був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, який активно чинить опір приєднанню греко-католиків до православ'я».

27 червня 2001 року у Львові Папа Римський Іван Павло ІІ о 11 год. 47 хв. проголосив священномученика Теодора Блаженним, щоб ціла Церква вшановувала пам'ять цього безстрашного Христового воїна, просячи заступництва для себе та інших.