«Дякую за те, що ви так численно зібрались на цій останній загальній аудієнції мого понтифікату», – цими словами Папа Венедикт ХVІ розпочав катехизу в середу 27 лютого 2013 року, яка зібрала на площі святого Петра у Ватикані та прилеглих вулицях понад 150 тисяч вірних, серед яких і кілька сотень українців, які працюють в Римі та околицях, українських богопосвячених осіб та духовенство.

Серед кардиналів і єпископів, які прибули на останню аудієнцію з Папою, також прийняв участь єпископ УГКЦ Іриней Білик, Канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре.

Папа на початку аудієнції на відкритому папамобілі об’їхав всі ряди зібраних прочан серед майоріння прапорів з усього світу, які з овацією зворушено вітали Папу, піднімаючи транспаранти, на яких різними мовами висловлювали вдячність, любов і близькість до Венедикта ХVІ.

Пысля цього був прочитаний уривок з Послання святого апостола Павла до Колосян, і саме до цих слів нав’язав свою катехизу Вселенський Архиєрей:

Як апостол Павло в біблійному тексті, який ми щойно почули, – сказав Папа, – також і я відчуваю в своєму серці, що, насамперед, повинен подякувати Господеві, що провадить Церкву та дбає про її зростання, Який сіє Своє слово і, таким чином, збільшує віру Свого люду. У ці хвилини моя душа розгортається, щоб обійняти всю Церкву, розсіяну у світі; я дякую Богові за «новини», які протягом цих років Петрового служіння я зміг отримати, стосовно віри в Господа Ісуса Христа, і стосовно любові, яка дійсно поширюється в Тілі Церкви, і оживляє її до життя в любові і в надії, що відкривається і спрямовується в напрямку життя в повноті, в напрямку небесної батьківщини.

Відчуваю, що усіх в молитві несу в майбутність, що належить Богові, куди збираю кожну зустріч, кожну подорож, кожен апостольський візит. Все і всіх збираю в молитві, щоб ввірити Господеві: адже маємо повне усвідомлення Його волі з усім знанням та духовною мудрістю, щоб ми могли поводитись у спосіб гідний Бога, Його любові, приносячи плід в кожному доброму ділі» (пор. Кол 1,9-10).

У цей момент у мені існує велика довіра, бо знаю, знаємо ми всі, що Слово істини Євангелія є силою Церкви, є її життям. Євангеліє очищає й оновлює, приносить плід там, де громада віруючих його слухає і приймає Божу благодать в істині та в любові. У цьому полягає моя довіра, у цьому полягає моя радість.

Коли 19 квітня, майже вісім років тому, я погодився прийняти Петрове служіння, то мав цю стійку впевненість, яка мене завжди супроводила. Впевненість, що випливає з життя Церкви та Божого слова. Тоді, як я це вже висловив багато разів, слова, які прозвучали в моєму серці, були наступними: Господи, чому Ти від мене цього вимагаєш? Чого саме Ти в мене просиш? Це ж великий тягар, який накладаєш мені на плечі, але якщо Ти в мене це просиш, «за Твоїм словом закину сіті», впевнений, що Ти мене провадитимеш з усіма моїми слабостями. І по восьми роках можу сказати, що Господь мене провадив, був близько мене, я міг щоденно відчувати Його присутність. Це була частина шляху Церкви, що мала хвилини радості і світла, але також і нелегкі моменти; я відчував себе як святий Петро з Апостолами в човні на Галилейському озері: Господь дарував мені багато днів сонця та свіжого вітерцю, днів, коли риболовля була щедрою; були також і моменти, коли води були бурхливими і вітер – супротивним, і як протягом усієї історії Церкви, здавалась, що Господь спить. Але я завжди знав, що в цьому човні є Господь і я завжди знав, що човен не є моїм, не є нашим, але Його і Господь не дозволить, щоб він затонув; це Він його провадить, очевидно,також і через людей, яких Він вибрав, бо так цього бажав. Такою була і є впевненість, якої ніщо не може затьмарити. І саме тому сьогодні моє серце переповнене вдячністю Богові, тому що всій Церкві, також і мені, ніколи не бракувало Його підтримки, Його світла, Його любові.

Перебуваємо в Році віри, в якому я бажаю зміцнити нашу віру в Бога у контексті, який, як здається, дедалі більше відсуває Його на задній план. Хочу звернутись до всіх із закликом відновити впевнену довіру до Господа, ввіритись Йому як діти в Божих руках, впевнені у тому, що ці руки завжди підтримують і це дозволяє крокувати кожного дня, навіть у труднощах. Прагну, щоб кожен почував себе любленим Тим Богом, Який віддав Свого Сина за нас і Який виявив Свою безмежну любов. Прагну, щоб кожен відчував радість бути християнином. В одній гарній щоденній ранішній молитві читаємо: «Поклоняюсь Тобі, Господи, люблю Тебе усім серцем. Дякую Тобі за те, що Ти мене створив, вчинив християнином...». Так, ми задоволені даром віри; це найцінніше добро, якого ніхто не може відняти! Дякуймо Господеві за це кожного дня, молитвою і послідовним християнським життям. Бог нас любить, але очікує, щоб також і ми Його любили!

Але не лише Богові хочу подякувати в ці хвилини. Папа не самотній у керуванні човном святого Петра, хоча й на ньому лежить першочергова відповідальність; та я ніколи не почувався самотнім в несенні радощів та тягарів Петрового служіння; Господь поставив поруч зі мною багатьох людей, які великодушно та з любов’ю до Бога і до Церкви допомагали мені та були близькими. Насамперед вам, браття кардинали: ваша мудрість, ваші поради, ваша дружба були цінними для мене; мої співробітники, починаючи від Державного Секретаря, який вірно мене супроводжував протягом цих років; Державний Секретаріат та уся Римська Курія, як також всі ті, хто в різних ділянках служать Апостольській Столиці: існують численні обличчя, які не виходять на яв, які залишаються в тіні, але саме у тиші та щоденній відданості, в дусі віри і смирення, були для мене надійною та гідною довіри підтримкою. Окрема думка лине до Церкви Риму, моєї дієцезії! Не можу не згадати співбратів у єпископстві та священстві, богопосвячених осіб та увесь Божий люд; під час пастирських візитів, зустрічей, аудієнцій, подорожей я завжди відчував велику увагу та глибоку любов; але також і я всім та кожному бажав добра, без різниці, з тією пастирською любов’ю, яка є у серці кожного пастиря, передовсім, Єпископа Риму, Наступника Апостола Петра. Я щодня з батьківським серцем кожного з вас згадував у своїх молитвах.

Бажаю, щоб моє привітання та моя вдячність досягла усіх: серце Папи розширяється на увесь світ. Хочу висловити вдячність Дипломатичному Корпусу при Святому Престолі, який уприсутнює велику родину народів. Маю на думці і всіх тих, хто старається про добру комунікацію, дякуючи їм за важливе служіння.

Тепер хочу від щирого серця подякувати всім численним людям в усьому світі, які протягом останніх тижнів надіслали мені зворушливі знаки уваги, дружби й молитви. Так, Папа ніколи не самотній і тепер я це відчуваю ще раз настільки велично, що це зворушує серце. Папа належить усім і багато людей почуваються близькими до нього. Це правда, що я отримую листи від великих цього світу – від Глав Держав та провідників релігій, від представників світу культури, тощо. Але я також отримую численні листи від простих людей, які пишуть у простоті серця та дають відчути свою любов, що зроджується із перебування разом з Христом у Церкві. Вони не пишуть до мене так, як пишеться, наприклад, до князя чи до когось великого, кого не знається. Вони пишуть мені, які брати та сестри, чи як сини або доньки, з почуттям щирих родинних зв’язків. Тут можна діткнутися рукою до того, чим є Церква – не організація, не асоціація для досягнення релігійних та гуманітарних цілей, але живе тіло, сопричастя братів і сестер у Містичному Тілі Ісуса Христа, Який усіх єднає. Саме так досвідчувати Церкву, могти майже доторкнутися руками до сили її істини та її любові, є причиною радості, в той час, коли багато-хто говорить про її занепад. Ми ж бачимо наскільки Церква сьогодні є живою!

Протягом цих останніх місяців я відчув, що мої сили зменшилися і я наполегливо в молитвах просив Бога просвітити мене Його світлом, щоб я прийняв найвірніше рішення, не для мого добра, але для добра Церкви. Я вчинив цей крок з повним усвідомленням його серйозності та новизни, але з глибоким спокоєм духа. Любити Церкву означає також мати відвагу приймати тяжкі і вистраждані рішення, завжди маючи перед собою добро Церкви, а не своє.

Дозвольте мені ще раз повернутися до 19 квітня 2005 року. Тяжкість рішення полягала також в тому, що від цієї хвилини і надалі я завжди і назавжди приналежний Господеві. Завжди, бо той, хто приймає Петрове служінння, вже не має жодної приватності. Завжди і повністю належить усім, всій Церкві. З його життя, так би мовити, повністю виривається приватний вимір. Я міг відчути і дуже добре відчуваю тепер, що кожен отримує своє життя, коли його дарує. Раніше я сказав, що багато людей, які люблять Господа, люблять також Наступника святого Петра, симпатизують йому; що Папа справді має братів і сестер, синів і дочок в усьому світі і що почувається безпечним в обіймах вашого сопричастя, тому що він вже не належить собі, належить всім, а всі належать йому.

«Завжди» є також «назавжди» – більше не існує повернення до приватного. Моє рішення про зречення з активного здійснення служіння не відкликає цього. Я не повертаюся до приватного життя, до життя подорожей, зустрічей, прийнять, конференцій, тощо. Я не залишаю хрест, але по-новому залишаюся біля Розп’ятого Господа. Не несу на собі владу уряду управління Церквою, але в служінні молитви, так би мовити, залишаюся у твердині святого Петра. Святий Венедикт, ім’я якого ношу, буде мені в цьому великим прикладом. Він показав нам шлях до життя, яке чи активне, чи пасивне, цілковито належить Божій справі.

Дякую всім і кожному також за пошану та зрозуміння, з якими ви зустріли це настільки важливе рішення. Я й надалі супроводжуватиму шлях Церкви молитвами та роздумами з такою самою посвятою Господеві та Його Обручниці, з якою я намагався дотепер переживати кожен день і з якими бажаю завжди жити. Прошу згадувати про мене перед Богом, і насамперед молитися за кардиналів, покликаних до дуже важливого завдання; і за нового Наступника святого Петра: нехай супроводжує його Господь Бог світлом та силою Свого Духа!

Призиваймо материнське заступництво Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері Церкви, щоб Вона супроводжувала кожного з нас і всю церковну спільноту; ввіряємося Їй, з глибоким довір’ям.

Дорогі Друзі! Бог провадить свою Церкву, завжди підтримує її, а насамперед, у тяжкі хвилини. Ніколи не втрачаймо цього бачення віри, яке є єдиним правильним баченням шляхів Церкви та світу. Нехай у наших серцях, у серці кожного з нас, завжди буде радісна впевненість у тому, що Господь є поруч, Він нас не залишить, Він близько та огортає нас Своєю любов’ю. Дякую!

( За матеріалами «Радіо Ватикан»)