«Відновити в собі Духа святості, знайти шлях до всіх людей, зокрема до убогих, в’язнів та хворих, піклуватись вірними, бути справжніми пастирями серед людей», – з такими закликами звернувся Папа Франциск до кардиналів, єпископів і священиків вранці 28 лютого 2013 р., під час відправи урочистої Святої Літургії в базиліці Святого Петра у Ватикані.

В цій урочистій Службі Божій на офіційне запрошення Головного церемонієра Папських літургійних відправ монсеньйора Ґвідо Маріні, прийняв участь також єпископ УГКЦ Іриней Білик, Канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре.

У цей день за григоріянським календарем Церква відзначала Великий Четвер, спогадуючи встановлення Святих Тайн Священства та Євхаристії. Під час Служби Божої єпископи посвячують святе миро, призначене для уділення Святих Тайн Хрещення, Миропомазання та Оливопомазання. У Богослужінні, яке очолював Папа, співслужили кардинали, єпископи та  близько 1600 священиків, як дієцезальні так і ченці, що виконують своє душпастирське служіння в Римі. Ця спільна відправа є знаком єдності між Папою – Пастирем Вселенської Церкви та його братами у священстві. Під час цього Богослужіння священики відновили свої священичі присяги.

На початку проповіді Папа висловив радість з приводу Святої Літургії з посвяченням мира, яку він вперше відслужив як Єпископ Риму, та згадав день своїх священичих свячень. Хорхе Маріо Берґольйо прийняв ієрейські свячення 44 роки тому, 13 грудня 1969 року.

Будьте пастирями, «просякнутими запахом» своїх овець, а не маклерами й менеджерами в Церкві: цей дивний заклик Папа Франциск висловив  до священиків під час Літургії: «вийти» з того, що їм звично й близько, з комфортного існування, і йти на «околиці» життя, де люди страждають і де вони найбільш беззахисні перед тими, хто бажає відібрати їхню віру».

У своєму слові Папа сказав, що священичий одяг Первосвященика був багатий символами; одним з них був символ імені синів Ізраїля, закарбованих на камені онікса, що прикрашали плечі ефоду, звідки походить наш сучасний фелон: шість на камені правого плеча й шість на камені лівого плеча (пор.Вих 28, 6-14). Імена дванадцяти колін Ізраїля були також викарбувані на нагруднику (пор.Вих 28,21). Це означає, що священик здійснює Літургію, взявши на плечі довірений йому народ й носячи його імена вписані в своєму серці. Коли ми одягаємо наш  скромний фелон, було б непогано відчувати на своїх плечах тягар нашого вірного народу, а в серці – його лик, лики наших святих і мучеників, яких багато в наш час!

Від усієї цієї літургійної краси, яка полягає не стільки в прикрасах та драпіруваннях, скільки в присутності слави нашого Бога, яка сяє в Його живому та потішеному народі, перейдемо  тепер до дійства.  Дорогоцінне миро, яким помазується голова Арона, огортає  пахощами не лише його, але розливається навколо і досягає «околиць». Господь каже про це чітко: Його помазання для бідних, для ув’язнених, для хворих і для тих, хто засмучений і самотній. Помазання, дорогі браття, не для того, щоби ми могли самі пахнути, і ще менше – щоб ми зберігали його в ампулі, бо олія згіркне… а серце стане черствим.

Доброго священика видно по тому, як помазаний його народ. Це явний доказ. Коли наш народ помазаний єлеєм радості, це помітно: наприклад, коли він виходить з Літургії з обличчям того, хто отримав добру новину. Нашому народу подобається слухати Євангеліє, яке проповідується з помазанням, подобається, коли Євангеліє, яке ми проповідуємо, досягає його повсякденного життя, коли сходить, на зразок єлею Арона, до країв реальності, коли воно просвітлює екстремальні ситуації, в «периферії», де вірний народ найбільш схильний до вторгнення тих, хто бажає пограбувати його віру.

Народ дякує нам, бо відчуває, що ми молились про повсякденні реалії їхнього життя, про його страждання і радості, про його тягарі й надії. І коли він відчуває, що пахощі Помазаника, Христа, приходить до нього через нас, то осмілюється довірити нам все те, що він би хотів донести до Господа: «помоліться за мене,отче, бо в мене є проблема», «благословіть мене, отче», «моліться за мене», - такі прохання є знаком того, що єлей помазання досягнув країв одягу тому, що перетворився в молитву Народу Божого. Коли ми маємо такі відносини з Богом і його Народом і благодать проходить через нас, тоді ми – священики, посередники між Богом і людьми. Те, що я хочу підкреслити, зводиться до того, що ми повинні завжди оживляти благодать і розпізнати в кожному проханні, часом недоречному, часом суто матеріальному чи навіть банальному – але це лише на перший погляд, бажання нашого народу бути помазаним запашним єлеєм, знаючи, що у нас він є. Передчувати й відчувати, як відчував Господь, коли наповнював надією тугу жінки, котра страждала на кровотечу, коли вона доторкнулась до країв його одягу. У цей момент серед тисняви народу, Ісус втілює всю красу Арона в священичому одягу і з єлеєм, що стікає по ній. Це прихована краса, яка сяє лише для повних віри очей жінки, котра страждала на кровотечу. Навіть учні – майбутні священики – не можуть побачити, не розуміють: в «екзистенціальній периферії» вони бачать тільки безумство натовпу, що оточував Ісуса (пор. Лк 8,42). Господь же навпаки, відчуває, що сила божественного помазання дійшла до країв Його плаща.

Таким чином, потрібно «вийти», щоб відчути наше помазання, його силу і дієвість відкуплення: на «периферіях», де є страждання, пролита кров, сліпота, що прагне бачити, в’язні безлічі пороків. Не в пошуках себе чи в безкінечному самоаналізі ми зустрічаємо Господа: звісно, курси «допоможи собі сам» можуть бути корисними в житті, але якщо жити нашим священичим життям, переходячи від одного курсу до іншого, від методу до методу, то це зробить з нас пелагіян, применшену силу благодаті, яка діє і росте в тій мірі, в якій нам вдається з вірою давати себе іншим і давати Євангеліє, давати трохи помазання, яке в нас є тим, що не мають нічого.

Священик, який мало «виходить» з себе, який мало помазує – не кажу «зовсім не помазую» тому, що, слава Богу, народ краде в нас помазання (як жінка, котра страждала на кровотечу, в Ісуса) – такий священик втрачає для себе краще від нашого народу, те, що здатне задіяти найглибшу частину його священичого серця. Той, хто не «виходить» з себе, замість того, щоб бути посередником, поволі перетворюється на маклера, менеджера. Всі ми знаємо різницю: маклер і менеджер «вже мають свою нагороду», і оскільки головне для них – це корисливий інтерес, а не серце, то вони ніколи не отримують справжньої благодаті, що народжується з серця. Саме цим і пояснюється незадоволення деяких священиків, тих, хто впав на дусі й перетворився в такого собі колекціонера антикваріату або новинок, замість того, щоб бути пастирем, який «пахне своїми вівцями». Про це я вас прошу: будьте пастирями, які «пахнуть своїми вівцями», пастирями серед свого пасовиська й ловцями людей. Це правда, що так звана криза священичої ідентичності загрожує всім нам і накладається на кризу культури; однак, якщо нам вдасться протистояти цій хвилі, то зможемо відплисти на глибину в ім’я Господа й кинути сіті. Чудово, що сама реальність веде нас туди, де ми є кимось по благодаті, чітко проявляється як чиста благодать, в цьому морі сучасного світу, де єдине, що має значення, це помазання – а не посада – і виявляються повними сіті, кинуті винятково в ім'я Того, довіреними лицями Котрого ми є: в Ім'я Ісуса.

Дорогі вірні, будьте поруч з вашими священиками, з вашою любов’ю та молитвою, щоб вони завжди були пастирями по серцю Бога.

Дорогі священики, нехай оновить вас Бог Отець Духом Святості, Яким ми були помазані. Нехай оновить Він Його в наших серцях так, щоб наше помазання досягло навіть тих, що на «околицях», там, де ваш вірний народ може його очікувати й оцінити. Нехай наш народ бачить в нас учнів Господа, бачить, що ми одягнені в їхні імена, що ми не шукаємо іншої ідентичності і тоді він зможе прийняти через наші слова й вчинки той єлей радості, який прийшов принести нам Ісус, Помазаник. Амінь.

(За матеріалами радіо Ватикану і  «CREDO»)